Сторінка:20-40-ві роки в українській літературі (1922).djvu/413

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


І головку прихилив-би
 На покинутий Сіон.
Хоч населен ворогами
 Край для мене доси свій,
Все до тебе думоньками
 Рвусь, Сіоне мій святий!
І далеко, на чужині
 Об тобі гадать я звик,
Привитать хоч на годину —
 З мене буде на весь вік.
Той не дурно в світі шлявся,
 Хто на тій землі побув.
Де Господь нам показався,
 Де Господь нас позабув.

1841.


 … тільки видно хрести:
 Туди мені любо, мило оченьками звести.


Уп'ять спориш став вигон укривати,
Уп'ять діждались весняних святок,
Уп'ять ідуть заквітчані дівчата
Гулятись в хрещика, вести танок.

Дівчатонька! Отсе уп'ять піснями
Потішитись співець ваш приблукав.
Де-ж та, що він як рожу між квітками
Між усіма вродливими признав?

Вона умерла, під осінь журливу
На гробовище однесли її,
Гуртом співали пісню жалосливу
Над дівкою і подруги й чужі.

Сніги розтаяли, ви знову веселенькі
Забули по весні осіннії біди.

— 215 —