Сторінка:20-40-ві роки в українській літературі (1922).djvu/431

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


самосвідомість національна свінула вже на Україні, і Костомаров цю самосвідомість хоче використати для рідного краю. Характерні з цього погляду признання зриваються у молодого Костомарова. В демократичному образі молодиці сама Україна йому звеліла —

Співай, казала, для всього роду,
Співай, казала для всії родини;

і поет складає присягу:

Співатиму, співатиму, поки гласу стане,
Хоч і слухать не захочуть, я не перестану.

(„Пісня моя“).

І хоч Костомаров як-раз перестав рідною мовою „співати“, та й взагалі потім багато на що инакше дивився, ніж замолоду, проте своєї присяги додержав: Україна до останніх днів його життя одмітне мала місце не тільки в думках його, але і в праці. Тим більш замолоду: тепер що не додумавсь він, як на схилі віку, до теорії „литературы для домашняго обихода“ і силкувався на всі потреби часу озиватись рідним словом. У його знайдемо тепер не тільки поезії на сюжети конкретного життя, а й философсько-поетичні міркування на принціпіяльні, скажу так, теми, — як „На добра-ніч“, „Зорі“ і т. и. Він уміє знайти гостре слово і проти „розвінчаного правдою тирана“, и проти того лукавого, „що в гасло неволі обертає хрест всечесний, гасло правди й волі“, і проти панства, і проти вчених, „що од простих світло заховали“; він пробачає час, коли —

— 224 —