Чу́емо й ми по хутора́хъ, що вмеръ Тара́съ Шевче́нко. Тяжке́ го́ре, що нема́е вже на сві́ті вели́кого поэта, и свята́ передъ Бо́гомъ уся́ка слёзи́на, що па́ла на ёго́ домови́ну: слізми своіми зложи́ли ми ціну́ подви́жникові рідного сло́ва, кото́ре одно́ стано́вить на́шу наро́дню си́лу, на́шу наро́дню сла́ву, — одно́ дае́ намъ пра́во на ділни́цю міжъ и́ншими наро́дами. По́ки міжъ на́ми живъ Шевче́нко, оддава́ли ми ёму́ шано́бу, я́ко висо́кому поэтові, и о́чи одверта́ли одъ уся́коі хи́би ёго́ и упа́дку на тяжкій, одино́кій доро́зі; яке́ жъ вели́ке було́ ёго́ діло, що́ вінъ зроби́въ для насъ Украі́нцівъ и що́ були́ бъ ми безъ Шевче́нка, — се вже тепе́ръ тілько упо́вні намъ одкри́лося.
Занедба́ли зда́вна вже письме́нні городя́не нашъ сільски́й неписьме́нний людъ зъ ёго́ недруко́ваною мо́вою; до чужи́хъ люде́й ро́зумомъ пригорну́лися, до тихъ люде́й, що середъ вели́коі грома́ди те́много лю́ду невели́кою ку́пою держя́тця и самі тілько оди́нъ одно́го, мовъ у кага́лі, розуміють, и байдуже́ імъ, що поки́нули дале́ко поза́дъ се́бе несчисле́нні ти́сячи неписьме́ннихъ. Слідо́мъ за ни́ми й на́ши письме́нники попле́нтались и вку́пі зъ ни́ми узяли́сь до робо́ти — книжки́ академи́чнімъ яки́мся скла́домъ писа́ти, и вже свое́ю сла́вою велича́лися, що одну́ кни́жню акаде-
