ми́чню мо́ву одъ мо́ря до мо́ря, мовъ яки́й не́відъ, на людські ду́ши заки́нули. Вели́кимъ симъ писа́телямъ и строітелямъ ре́чи кни́жнёі було́ байду́же, що ввесь нашъ про́стий людъ, скрізь той не́відъ, здава́вся недорікою, байду́же й на те, що не було́ сёму́ лю́дові и́ншого хо́ду въ письме́нство, тільки му́сивъ рідного про́стого и вира́зного свого́ сло́ва зректи́ся. Оддаючи́ тоді въ шко́ли діте́й, на́ши хуторя́не все одно́, що въ москалі оддава́ли, бо че́резъ те письме́нство химе́рне ме́ншало въ насъ люде́й, кото́рі по-на́шому розмовля́ли и по-на́шому на Бо́жий миръ диви́лися, и по-на́шому міжъ селя́нами оберта́лися.
Тутъ же намъ городя́не здоро́вий ро́зумъ и чи́стий смакъ своіми книжка́ми каламу́тять, а тутъ — сусіль! увійшо́въ до на́шоі просто́і ха́ти чоловічокъ, по-на́шому при́браний, на́шихъ ніби й звича́івъ, на́шоі й мо́ви, та й поча́въ якісь вірши́ про яко́гось Ене́я слебезува́ти. То́-то бъ, здае́тця, тре́ба намъ зрадіти! по-на́шому чоловікъ віршу́е! Та ба! бода́й такъ и не віршува́ти! За́разъ де́-которі постерегли́, що воно́ за проя́ва. »Придивітесь лише́нь«, ка́жуть, »до сёго́ чоловічка збли́зька: се городя́нський пано́къ по-на́шому прибра́вся. Гля́ньте: у ёго па́нська хода́ и вся уда́ча па́нська, а мо́вою свое́ю вінъ тільки насъ передра́жнюе и на́ сміхъ підійма́е. Се він глузу́е зъ на́шихъ звича́івъ, зъ на́шоі ба́тьківщини, зъ на́шоі просто́ти, що ми, бачъ, па́нськихъ присма́ківъ не зна́емо, та па́нських фу́хівъ не заво́димо, та па́нських річе́й соло́дких цура́емось. Гля́ньте: въ ёго Ене́й про рідну ма́тіръ передъ грома́дою такі ре́чи гово́рить, що хочъ втіка́й исъ ха́ти; слу́хайте, якъ вінъ на́шими звича́ями ганьбу́е, якъ він украінське сло́во перекове́рзуе. Се намъ пани́ таке́ дзе́ркало подарува́ли, що якъ погля́не въ ёго про́стий чоловікъ, то й самъ себе́ не пізна́е«.
Оттаки́й дали́ тому́ віршова́нню судъ на́ші розу́мні лю́де, и одверну́лась уся́ка ясна́ душа́ одъ перекуёвдженого не зна́ть по-я́кому Ене́я. Ажъ тутъ Мару́ся Квітчина до насъ у ха́ту завітала. Се́рденько коха́не! яке жъ ти лю́бе намъ та пова́жне після́ того́ ци́гана троя́нського здало́ся! Се на́ша душа́ на Бо́жому ло́ні по-на́шому заговори́ла. Се пе́рва була́ кни́жка, кото́ра тимъ же ду́хомъ, що й Сло́во Учи́теля благо́го, ди́хала. Тимъ сами́мъ по́глядомъ Квітка на насъ, про́стихъ людей, подиви́вся, що й той вели́кий чоловіколю́бець. Здивува́лися ми, якъ я́сно засия́въ нашъ
