міжъ наро́дами и но́ву підва́лину підъ на́шу жизнь истори́чню підки́нуло. Взявъ бо Шевче́нко свою́ чудотво́рню річъ не зъ городівъ вели́кихъ, не зъ акаде́мий самопросла́вленихъ, не зміжъ товари́ства блиску́чого и всевла́днёго: все те мину́въ вінъ, занедба́въ и поки́нувъ, тільки хуторська́ й сільска́ мо́ва ёму́ до ёго́ вели́кого діла́ здала́ся; тільки по се́лахъ, по про́стихъ хата́хъ шука́въ вінъ для своіхъ поэмъ люде́й ду́хомъ вели́кихъ, се́рцемъ чи́стихъ, пова́жнихъ, висо́кихъ. Черезъ сихъ-то люде́й, черезъ іхъ ду́ши поэти́чні, пра́ведні, вся та́йная въ старосві́щині на́шій ёму́ одкри́лася; сі-то лю́де, забу́ті исто́риею па́нською, надали́ ёму́ си́ли дре́вні моги́ли роскрива́ти и по скріва́вленій землі, якъ по перга́ментахъ, пра́вду святу́ вичи́тувати. Іхъ самоста́йнімъ ду́хомъ ви́рісъ вінъ до тихъ тво́рівъ висо́кихъ, що безъ друка́рні по всёму світу ши́рятця, що на всіхъ щи́рихъ серця́хъ украінськихъ огне́нними слова́ми надруко́вані. Вони́ дали́ ёму́ кри́ла підня́тись над земле́ю яки́мся о́бразомъ не-сёгосві́тнімъ, вели́чним и зъ вишшини́ всі людські ду́ші оглядіти и опла́кати. Вони́ — на́ша исто́рия жива́я, на́ши голосні літо́писі — поста́вили передъ ёго́ очи́ма й Промете́я, въ кото́рого кріва́ве се́рце що-годи́ни вміра́е и що-годи́ни ожива́е. Іхъ нескінче́нно жи́ві ду́ши навчи́ли ёго́ говори́ти и до ме́ртвихъ, и до ненаро́жденихъ.
Провівши на́шу исто́рию черезъ про́стий, здоро́вий ро́зумъ наро́дній, вінъ давъ ій но́вий о́бразъ — не той, що въ Коніського; а провівши нашъ наро́дъ по ёго́ исто́риі, не тимъ вінъ намъ ёго́ яви́въ, що въ Котляре́вського. Очи́стивъ вінъ исто́рию одъ уся́коі ома́ни правди́вимъ и висо́кимъ духо́мъ наро́днімъ, и спо́минками старосвітськими передъ розу́мними людьми́ впова́жнивъ. Съ того́ ча́су но́вую жизнь почала́ Украіна, и хто бра́вся до робо́ти грома́дськоі не сліпу́ючи, той до́бре знавъ, зъ яко́го бо́ку вхопи́тись и куди́ простува́ти. Широ́кимъ хо́домъ пішло́ на́ше наро́дне діло — не каза́въ би то во и́мя всіхъ земляківъ, во и́мя всіхъ вірнихъ душъ украінських. Підъ коро́гвомъ Шевче́нковимъ ми ніби верну́лись до домівки свято́і съ чужо́і чужозе́мщини, и рідна слове́сностъ ста́лась для насъ слу́жбою Го́споду пра́вди. Після ёго́ вели́чнёі, свято́і ре́чи, Котляре́вщина знева́гою святи́ні на́шоі здала́ся, и благе́нькі вірши на́шихъ пусто́цвітківъ тільки той лепета́въ, мовъ дити́на, кому́ не стра́шно дрібни́й свій го́мінъ підніма́ти середъ наро́днёі моли́тви. Замо́вкла була́ на́ша
