— Дайте мені крові — крикнув Кеню, що не слухав Фльоранового оповідання.
Оґюст приніс обидва глеки й почав поволі лити кров тонкими червоненькими цівками в каструлю. Кеню, що мав сили, мішав варево; воно на вогні швидко загусало. Коли глеки були порожні, господар почав висувати шухлядки над плитою і брати звідтіля пучкою коріння. Надто багато він поперчив.
— Вони залишили небіжчика там, правда? — спитала Ліза. — А тоді щасливо повернулись?
— Як пливли назад, — казав оповідач, — вітер перемінився і відніс їх у відкрите море. Велетенська хвиля вирвала одне весло, і вода при кожнім бурханні вітру так люто заливала човен, що втікачі насилу вичерпували її руками. Вони носилися по хвилях, поглядаючи на берег; вітер відносив човен далеко в море, а морський приплив знову приносив їх назад. Утікачі з'їли все, що мали, і крихітки не залишилося. Так вони гойдалися на хвилях іще три дні.
— Три дні! — скрикнула здивована ковбасниця. Три дні не ївши!
— Так, три дні не ївши. Як східнім вітром їх прибило нарешті до землі, то один був такий знеможений, що цілий ранок перележав на піску. Товариш казав йому жувати листя з дерева, та це його не наситило і ввечері він помер.
Тут Оґюстіна прохопилася сміхом. Потому, завстидавшися, що її матимуть за безсердешну, вона пробелькотіла:
— Та ні, ні, я не тому! Мене Мутон насмішив… Гляньте, мадам, на Мутона.
Ліза також засміялась. Мутон, маючи під носом блюдо з начинкою, мабуть, відчув нехіть та огиду до цієї купи м'ясива. Він підвівся й почав шкрябати лапою стіл, наче хотів запорпати блюдо; шкрябав жваво, як коти, коли хочуть закопати свій послід. Далі тварина повернулась до начинки спиною, лягла на бік і витягнулася з примруженими очима, відкинувши голову. Кіт розкошував та виніжувався. Побачивши це, всі почали його вихваляти, запевняли, що він ніколи не краде і
