Парижу до Гавра арештанти не мали ані кришки хліба, ані склянки води: забули перед виїздом пайку видати. Вони поїли тільки за тридцять шість годин, коли їх напхали, як оселедців, до трюму фрегата «Канада».
Ні, голод більше не залишав його. Він перебрав свої спогади, і не міг пригадати і години ситости. Фльоран увесь висох, живіт йому запався, шкура присохла до костей. А тепер він знову бачив той Париж, гладкий, пишний, де їжа аж через край переливала в нічнім сутінку; він туди в’їздив на ліжку з городини, він, мовляв, потопав у харчах, чув навколо себе цілі гори наїдків. Це його хвилювало. Значить, щаслива карнавальна ніч точилась аж сім років. Він знову бачив перед собою сяйні вікна бульварів, жінок із сміхом на вустах, бачив того ласуна—велике місто, що його він залишив далекої січневої ночі, і йому здавалося, що все зросло, розквітло серед цих громад Нового Ринку, чий величний подих, іще важкий від неперетравленої вчорашньої їжі, давався чути.
Тітка Шантмес таки наважилася купити дванадцять пучків ріпи. Вона тримала їх у фартуху на своїм животі, і це ще поширювало її гладкий стан. Вона стояла, балакаючи своїм повільним звичаєм. Коли вона пішла, мадам Франсуа підсіла знову до Фльорана, кажучи:
— Отій бідній тітці Шантмес щонайменше шістдесят два роки. Я ще дівчинкою була, коли вона вже купувала ріпу в мого батька. І нікогісінько родичів! Була прийняла до себе якусь безпритульну, не знати звідкіля, але та їй погано віддячила... Й ото живе собі, торгує потрохи, заробляє своїх щоденних сорок су... Я б не могла так жити в оцім чортовім Парижі, день при дні, все на пішоході. І хоч би тобі один родич який тут був!
Фльоран не відповідав.
— А ви ж маєте рідню в Парижі? — запитала вона. Він удав, наче не чує. Його недовірливість повернулась. Голова йому була повна історій про агентів, що чигали на людину за кожним рогом вулиці, жінок, що продавали таємницю, вивідавши її в бідних утікачів. Мадам Франсуа сиділа поруч з ним; вона здавалася йому такою порядною, таке спокійне було її широке
