обличчя під фуляровою чорною з жовтим хусткою. Мабуть, їй було років із тридцять п’ять; трохи повна, вона була ще гарна, свіжа, бо жила ввесь час на свіжім повітрі; в ній була мужня сила, яку пом’ягшували карі очі, лагідні та щирі. Щоправда, вона була дуже цікава, але й цікавість її мала бути добра.
Вона не образилася, що Фльоран промовчав, і казала далі:
— Я тут, у Парижі, небожа маю. Невдалий хлопець із нього, поневіряється десь у людях. А втім, щастя, як маєш десь притулок. Ваші родичі, мабуть, дуже здивуються, як вас побачать?
Невпинно балакаючи, вона ввесь час поглядала на свого знайду, певне розчулившися, що він такий худий. Вона помітила, що він з «панів», дарма, що ледве вкритий тим чорним лахміттям, і не насмілювалась дати йому трохи грошей. Нарешті стиха промурмотіла:
— А як тимчасово у вас якась недостача...
Та це його обійшло, і він гордовито відмовився. Він казав, що нічого йому не треба, і він має до кого піти. Вона, здавалося, зраділа, і кілька разів повторила, мов хотіла сама себе заспокоїти:
— Ага, то й добре, вам треба тільки ранку дочекатись.
Великий дзвін над Фльорановою головою, на розі павільйону з обочиною, задзвонив. Звуки, повільні й мірні, здавалось, далі й далі гонили з майдану мляву дрімоту. Вози ввесь час над’їздили. Крики хурщиків, ляскіт батогів, гуркіт бруку під залізними шинами коліс та кінськими підковами чимраз посилювалися. Вози вже не могли посуватись інакше, тільки раз-у-раз зупиняючись, витягнувшися довгою низкою, якої не можна було зглянути оком; початок її губився десь у сивім присмерку світанку; чути було тільки невиразний гамір. Уздовж усієї вулиці Понт-Неф вивантажували вози; їх попідсували до самих пішоходів, коні стояли тісно в ряд, нерухомо, мов на ярмарку. Фльоран зацікавився великим возом чудової капусти, що його насилу підкочували під пішохід; той віз був навантажений вище від сусіднього газового лихтаря. Полум’я яскраво освіт
