Фльоран чув уже довгий час, вабив його озирнутись. Він побачив чарівну маленьку чорнобривочку; молодичка торгувалася, присівши навкарачки.
— Кажи ж, Марселю, віддаєш по сто су, чи як? Чоловік, закутаний у свиту, не обзивався, і молодичка, пождавши добрих п’ять хвилин, починала знову:
— Кажи, Марселю, досить з тебе сто су за цього кошика і чотири франки за того? Це буде дев’ять франків. Віддаєш?
Знову мовчанка.
— Та кажи ж, що тобі дати.
— Та я ж казав, десять франків, та й годі... Слухай, Сар’єто, де ти поділа свого Жюля?
Молодиця почала сміятись, витягаючи з кешені повну жменю мідяків.
— А хай йому, — казала вона. — Він спить цілий ранок... Гадає, що чоловіки не повинні працювати!
Вона заплатила й понесла обидва кошики до відчиненого вже овочевого павільйону. Новий Ринок іще стояв такий самий темний та прозоро-легкий, з тисячами вогненних смуг жалюзі; юрба ворушилася в сутінку великих вулиць, а павільйони стояли ще безлюдні серед клекоту околишніх пішоходів. На майдані Сен-Есташа пекарі та торговці вином відчиняли свої віконниці; в крамницях світився газ, багрянисті відблиски з вікон прорізували темряву вздовж сірих будівель. Фльоран придивлявся до одної пекарні на вулиці Монторґейль, ліворуч. Вона була повна і вся золотіла від рум'яних паляниць, щойдо вийнятих із печі. Йому здавалося, що він чує приємні пахощі гарячого хліба. Було пів до п'ятої ранку.
Тим часом мадам Франсуа розпродала всю свою городину. В неї залишилося тільки кілька пучків моркви, коли Лякайль повернувся зі своїм мішком.
— Ну, віддаєте по одному су? — запитав він.
— От певна була, що повернетесь, — відповіла спокійно городниця. — Беріть, чуєте, що залишилось. Тут сімнадцять пучків.
— Значить, сімнадцять су?
— Ні, тридцять чотири.
