були такі незаймано білі, аж кидали відблиск на небо іржавого кольору; вони лежали без єдиного людського сліду, наче північна тундра, пустеля якої не порушена рухом саней; вони занурились у величну тишу, від них віяло ніжністю неблазного велетня. І Фльоран, при кожнім перетворенні цього мінливого краєвиду, віддавався мріям, ніжним або жорстоким. Сніг його заспокоював, неосяжна біла пелена здавалася йому серпанком чистоти, накинутим на ввесь бруд Нового Ринку, а прозорими ночами лилося місячне світло й несло його в чарівні, казкові країни. Він страждав тільки темними ночами, душними червневими ночами, що розгортали перед ним смердюче болото, загнилу воду проклятого моря. Один і той самий страшний сон переслідував його.
Дахи ринку завжди були тут. Фльоран не міг відчинити вікна, спертися на поруччя, щоб не побачити їх перед собою; вони закривали від нього обрій. Увечері він виходив із павільйону морської риби, щоб перед сном знову побачити ці безконечні дахи. Вони заступали від нього Париж, стреміли перед ним своєю величчю, щохвилини втручалися в його життя.
Цієї ночі Фльоранів кошмар був іще жахливіший, посилений невиразною тривогою, що хвилювала його. Злива пройняла базар огидною вогкістю. Всі погані запахи здіймалися тепер від землі, клуботалися над містом і скочувалися долі, мов п'яниця, що падає під стіл від останньої пляшки. Фльоранові здавалося, мов од кожного павільйону здіймаються густі випари. Далеко ряди різниць курилися нудким смородом крови; з рядів городини та садовини дхнуло квашеною капустою, гнилими яблуками та зелениною. Молочарські продукти отруювали повітря своїми специфічними запахами; з рибного ряду дхнуло гострою вогкістю, а павільйон живности, під самими його ногами, випускав через вежу свого вентилятора тепле повітря, гидкий сморід, що виходив, мов дим із заводського димаря. Хмара всіх тих випарів збиралася над дахами, досягала сусідніх будинків, розпливалася і тяжким накриттям висіла над усім Парижем. Це Новий Ринок аж лускав у
