Ліворуч від Кльода красуня Ліза Кеню на порозі ковбасні заступила своєю постаттю всю широчінь відчинених дверей. Ще ніколи її фартух не сяяв такою чистотою, ніколи спочиле рожеве обличчя не виставлялося так самозадоволено в рямці прилизаного волосся. Вона дихала в непорушнім ситім спокої й була така заколисана тим спокоєм, що навіть не посміхалася. То було цілковите завмирання, повне щастя, без бурі, без життя, що виніжувалось у теплім повітрі. Її обтягнений корсаж іще перетравлював учорашнє сите щастя; пухкі руки губились у фартуху й навіть не простягалися за сьогоднішніми насолодами, певні, що насолоди самі прийдуть до неї. А поруч, у вікні, так само раділа виставка; і вона тепер видужала: язики виставлялися ще червоніші та здоровші, ніж перше, шинки знову добре виглядали й привабливо жовтіли; ґірлянди маленьких ковбасок не мали більше сумного вигляду, що завдавав такого жалю добрящому Кеню. Голосний сміх лунав у кухні й супроводився веселим дзенькотом каструль. Ковбасня сяяла знову масним задоволенням здоров'я. Смуги свинячого сала та половини свинячих туш, підвішані на мармурових стінах, нагадували округлість черева, справжній тріюмф череватої тварюки, тоді, як нерухома Ліза, зі своєю поважною постаттю посилала ранішнє привітання Новому Ринкові своїми великими очима ненажери.
Потім обидві пані привіталися. Красуня мадам Лебіґр і красуня мадам Кеню післали одна одній приємні усмішки.
А Кльод Лянтьє, що, мабуть, забув учора пообідати, побачивши їх, таких здорових, таких поважних, з їхніми товстими персами, з досади ще дужче стягнув свій пояс, гнівно буркочучи:
— Ну й паскуди ж ці порядні люди!
