Сторінка:Emile Zola. Tvory. Tom 2. Cherevo Paryzhu (1929).pdf/8

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

́бідолаха чоловік, мушу щодня сама їздити на ринок. Така біда... А ви звідки?

– Мені ім'я Фльоран, я здалеку... – відповів невідомий, хвилюючись. – Прошу пробачити, я такий зморений, аж не можу говорити.

Він не хотів балакати. Той вона замовкла, спустивши трохи віжки на спину Бальтазарові, що йшов своєю дорогою з виразом тварини, яка знає тут кожен камінчик. Фльоран, втупивши очі у велике сяйво над Парижем, думав про свою історію, з якою крився. Втікши з Кайєни, куди його були закинули грудневі події, проблукавши два роки по голяндській Ґвіяні, божевільно жадаючи повернутись та боячись імператорської поліції, ось він нарешті має перед собою це миле велике місто, за яким він так сумував, до якого так прагнув. Він тут сховається, він житиме тут своїм колишнім тихим життям. Поліція за це не довідається. Адже гадають, що він там помер. І він собі пригадав свій приїзд до Гавра, де він побачив у себе в хусточці тільки п'ятнадцять франків. До Руана він іще міг найняти підводу. А від Руана, як йому залишилося тільки тридцять су, пішов пішки. Проте, у Верноні він уже на останні два су купував собі хліба. А далі – не пам'ятає. Здається, багато годин проспав десь у ярку, потому неначе показував жандарові ті документи, що здобув собі. Все це крутилося в його голові. Фльоран ішов з Вернону не ївши, повний то люти, то раптового одчаю, що спонукав його жувати листя живоплотів, уздовж яких він ішов. Він простував усе далі, терплячи від страху та від корчів у шлунку, стягнувши живіт; в очах йому тьмарилося, а тим часом ноги йшли самі собою, наче їх вабив образ того Парижу, що десь далёко, дуже далеко за обрієм, кликав, чекав. Коли він дістався до Курбвуа, була глупа ніч. Париж, мов шмат зоряного неба, що впав на чорну землю, видався йому суворий, наче гнівався на його вороття. Тоді він знесилився, ледве-ледве зійшов з гори, ноги йому підгинались. Проходячи Нейльським мостом, Фльоран сперся на парапет, схилившись над Сеною, що котила свої чорні, мов чорнило, хвилі між невиразними масами берегів; червоний ліхтар на воді переслідував

[ 8 ]