його, наче червоне око. Тепер, щоб дістатись до висот Парижа, йому треба було ввесь час іти вгору. Алея, що вела до міста, здавалася безконечна. Сотні льє, що він перейшов, були дурницею, але цей останній шмат дороги доводив його до одчаю; ніколи він не злізе на цю височінь, уквітчану вогнями. Плеската алея витягалася й витягалася, зі смугами своїх високих дерев та низьких будівель, з довгими, сірими пішоходами, на які падали тіні від гілля, з темними проміжками поперечних вулиць, з усією своєю тишею та темрявою. Газові лихтарі стояли рівною низкою; тільки вони своїм коротким, жовтявим полум'ям надавали життя цій мертвій пустині. Фльоран не посувався більше ані трошки вперед, алея витягалася все далі й далі, віддаляючи від нього Париж десь у темряву ночі. Йому ввижалося, немов стовпи лихтарів, блимаючи своїм єдиним оком, бігли праворуч і ліворуч, забираючи з собою дорогу. Фльоранові в голові запаморочилося від того кружляння, і він як стій звалився на землю.
А тепер він котився поволі на цім ліжку Зелені, і воно йому здавалося м'яке, неначе перина. Подорожній трохи підвів голову, хотівши бачити млисте сяйво, що зносилося над темними дахами, які він угадував на обрії. Він наближався до міста, його несло, залишалося тільки віддаватися повільному потрушуванню воза; і це наближення без утоми було б йому приємне, коли б не голод. А голод прокинувся, нестерпний, жорстокий. Члени йому заніміли, він відчував самий шлунок, що корчився й так болів, мов його роздирало розпеченими кліщами. Від свіжого паху городини, в яку він зарився, від пряного аромату моркви Фльоранові робилося млосно. Він що мав сили притискався грудьми до свого глибокого ліжка з їжі, щоб стиснути шлунок, щоб угамувати його. А позаду дев'ятеро таких самих возів з горами капусти, гороху, з купами артишоків, салати, селери, прасу, здавалося, повільно накочувались на Фльорана, бажаючи поховати його, що гинув з голоду, під купою харчів.
Нарешті зупинились, почувся гамір грубих голосів. Це було коло міської застави, і доглядачі почали огля
