говорила, так що трудно було узнать її розум. Може од того Куліш і назвав її «Вовчком», що вона наче злякана, мовчуща. Очі в неї були гарні, голубі, великі, сама біла рум’яна, середнього росту, постать так собі, бо була огрядненька не по літах. Носила накидку широку (мантилію), — се й ховало її бюст.
Після того, як вона одружилася, не знаю чи швидко, а вона вже сама, їдучи з Житоміра в Петербург, в х. Мотроновку до нас заїхала, — се б то до мами. Незабаром і ми поїхали теж у Петербург. Здається, се було в 50-тих роках. Нам вона здалась боязкою, чи не світською, не прикидливою до людей. Якось ні до хазяйки, ні до мене, ні до Куліша, не горнулася; як по нашому темпераменту, — була не привітна, не гаряча. А ми всі дуже до неї ласкаво оберталися. А вона якось пого́рдо… Мов — «Ви мене любіть, а я в світі нікого…» Тільки ми й чули одповідь на свої речі, а сама нічим не цікавилася. Я так подумала: «Бідна! може, її горе ще дитячого життя прибило; і таке пониження терпіла у тітки між людьми… Може, вона й од прислуги терпіла яку наругу, то їй усе й здається не людяне»…
Як ми з’їхались у Петербурзі, то вона вже бувала у Василя[1]; там ми і вбачалися. А у нас ще друкарня була зовсім не впорядкована. Хата в одно вікно й друга невеличка. Ні мебелі ще доброї, ні порядку, щоб вітатн своїх знайомих; клопоту було страшенно багато. Саме все ще тілько наклюнулось. А Маркович ще чогось гаявся, не приїздив до столиці. То там, у Василя, ми і вбачалися з Вовчком часто, і обідали там вкупі. Василь і Куліш, і казати нічого, як щиро упадали коло Вовчка, дуже люблячи Опанаса Марковича; а то-ж ще і те, що письменниця Московка — служить нашій ідеї українській…
Наше жіноцтво ще й не ворушилось тоді[2].
- ↑ Білозерського, брата Ганни Барвінок.
(Ред.)
- ↑ Однак виявлявся вже український рух проміж жіноцтвом: виступала вже Ганна Барвінок, О. Псьол, були прихильні полтавки; такі як пані Милорадовичка.
(Ред.)
