Отже не знали, де й посадить Марковичку. Одно те, що Московка — і по нашому так щиро загомоніла, дуже — служить нам, скрашає нашу ниву, третє — дуже Куліш і Василь любили щирого Опанаса Марковича, що збірав українські пісні й клав на ноти. Ще тоді в Петербурзі Шевченка не було, а листування Куліша з Шевченком ішло. Куліш писав до його високорадісно, що проявилася звізда на нашому небосклоні: Московка, та по нашому пише! (Потім Шевченко під'їхав з Нижнього Новгорода, з заслання вертаючись).
Ми всі раді були Марковичці, за дорогу гостю приймали. А щоб особисто вона знала мову нашу, — як тепер вбачаємо иноді людей письменних, що нею володіють та говорять, як з книги читають, — сього не помічали. Хоча пісеньку Марковичка співала приємно:
«Ніхто не винен, сама я, сама я,
Що полюбила гультяя, гультяя.
А гультяй не робить, усе п'є, усе п'є,
Прийде до домоньку, мене б'є, мене б'є»…
Куліш зараз себе в ярмо запріг, на «громадську роботу», для матері України. Сів провадити діло, справляти Вовчкові оповідання й видавати їх на свій кошт. Таку високу саможертву й любов до України Куліш через все своє життя показував: він се робив і для Квітки, на свій кошт і повидавав. Серед тієї праці ми й віку свого дожили любовно і в правді, 50 літ у—купі. Усім Куліш жертвував для рідної України. Йому в журналах добре платили; за «Чорну Раду» 1000 р. гонорару получив. Рідна Україна, може, одна його «не забуде». А инші осьміяли та й посунули на бік, без жертв для України, а тілько балачками бавилися.
Тургенєв ще саме під той час змалював нас характерно — по своєму, що буцім тільки хто скаже: «сѣдѣ козак на могилі, грає, грає, воропає», то, каже, малоросси й плачуть. А тут Вовчок з'явився і він коло неї теж став упадати. А Куліш і Василь узялись за його й при-
