силували навчитись української мови; він се й зробив, і переложив Вовчкові оповідання на великоруську мову; сим спокутував свій гріх великий. Гріх було Тургенєву насміхатися з українців, бо «лежачого не б'ють»… та ще ж і нісенітниця то була яскрява, що Тургенєв написав у своїй присмішці отій.
Тургенєв думав по своєму, поки йому глибиню нашої поезії народної не показали. А як узнав, то й зачарувався…
Потім розвелось багато у Вовчка знайомих і прихильників. Россіяне де-які, а то й свої: Михайло Лазаревський, Макаров, Василь Білозерський, Куліш, та якийсь моряк, забула як на призвище. Як знайомився з Кулішем, то казав: «Великий світ, та нема де дітись», а тут же й Вовчок під'їхав. Ще бував і поляк Желеховський поет. І ще якісь великоросси були, та перезабула. Багато мала Марковичка добрих приятелів; а дружину свою красну, спасителя її, дорогу квітку нашу — одчалила. Потім Маркович вернувся до Чернигова, а вона з Тургенєвим поїхала до Парижу.
Багато було балачок, та не хочу казати, «переймати те що пливе». З Парижу все писала, просила гроші у Н. Маркова і в Михайла Лазаревського, дуже прихильних до рідної України; по 300, по 500 р. посилали їй, яко писательці.
Вовчок розійшлася з прекраснійшою дружиною своєю. Проживши-ж скілька літ у Парижі, нежданно з'явилася у Варшаві. Там були тоді Василь Б—ий і Куліш. Приїхала прямо до Василя, і я з нею в дверях спіткалася у самого входу в його квартиру. Тілько-що я взялась на східцях за дзвінок, а тут і вона підійшла. Ми поздоровкались і разом увійшли до Василя. Я посиділа півгодини й поїхала до дому. Вона оповідала своє нещастя, — що її дорогою обікрали, і прохала грошей знов у брата. А той вже неймовірно багато ій передавав, платючи дорого за її оповідання. Але дав знов їй трохи.
