А Шевченко і Куліш тоді вже давнішу повагу до неї втратили.
Син Марковички, Богдась, в Парижі служив за рознощика газет; випадково він утрапив до Плетньових, — вони саме тоді були в Парижі, то й нам росказували…
Марковичка писала завжди про знущання над кріпаками поміщиків, а сама завезла землячку-дівчину в Петербург і, їдучи в Париж, не одіслала її на Україну до матері, а покинула без шматка хліба, серед чужого народу в столиці. І так та дівчина тинялась безпритульно по Петербурзі, поки й розпустилась… То Шевченко розчарувався в Вовчку і хоч і присвятив був їй свої вірші, та потім стукав кулаком по столу й казав: «Я їй, я їй розкажу!…» То ж і другу квітку з нашого поля збавила, Опанаса Марковича. Він її спас, він їй дав ім’я, а вона його одчалила. Він як її сподівався у Чернигів, то квітками хату вбрав, і всі хати ілюмінував, а вона й не пріїхала… Чутка була, що ні в Житомірі, ні в Немирові не було йому доброго життя. Жінка страшно розкидала гроші, і він не мав од неї ніякої одради. А як вона з сином своім поводилась як виріс, — не знаю.
Ще згадала. Бувало сестра підійде до столу, як Куліш саме справляв оповідання Вовчка, та тільки — черк-черк. А сестра, стоячи за спиною, й каже: «та що ж там Вовчкового зостанеться?!»… Надвое думають: що то не вона писала… З розмови її не видно було, щоб вона мовою володіла. Усе розмовляла не по нашому. А як пісеньку співала, то вимовляла добре[1].
1907 р. 30 серпня.
Ганна Барвінок.
- ↑ Друковано без змін у правописі.
