роботи були: трохи м'язів та мало в голові. Я, як і багато моїх українських одноплемінників, не розмовляв англійською мовою, тому був миттєво прийнятий на роботу.
Кораблі під назвою “Свобода”, побудовані у великій кількості протягом Другої світової війни, призначалися для транспортування американських солдатів до Європи, а по її закінченні використовувалися для перевезення іммігрантів до Північної, а деякі — до Південної Америки. Звісно, це були не вишукані лайнери. Ми спали у гамаках, вишиковувались у чергу за їжею та дотримувалися майже військової дисципліни. Їжа була краща, ніж у таборі для біженців, та набагато краща за ту, яку давали у робочих таборах Німеччини, де впродовж року чи довше жила більшість із щойно найнятих лісорубів. Кожна вібрація мотора наближала нас до Нового Світу. Вечорами, стоячи на палубі та дивлячись на море, уявляв, що я перебуваю у зачарованому світі. Небо було чисте, світив місяць, а його відображення у грайливому морі здавалося стежкою з діамантів. Ця місячна доріжка ніби вказувала на Захід, до чудового майбутнього.
Я мріяв про це майбутнє у Новому Світі, навіть будував деякі плани, що робитиму, коли закінчиться контракт лісоруба. Ці чудові мрії почали пробуджувати також спогади про минулі два десятиліття: деякі з них були щасливі, проте більшість я бажав би стерти з моєї пам'яті. Однак спогади відмовлялися щезати…
