циклопедію, видану Науковим товариством ім. Тараса Шевченка у Сарселі, Франція. Витягнув один том, розгорнув його й почав уголос читати про Степана Бандеру[1]. Потім сказав: “Бандера був видатною особистістю. Як сталося, що про нього так мало написано?” Ямпольський наполегливо демонстрував, що він — українець і не боїться реакції влади. Гадаю, його посада була досить висока, тому дозволяла йому почуватись у безпеці. Він народився в Харкові, у досить молодому віці став постійним членом Академії наук УРСР у Києві, потім — ректором Львівської політехніки, пізніше — іншої політехніки десь у Східній Україні, потому ставши директором Інституту економіки Академії наук у Києві. Після цієї зустрічі ми не мали жодних контактів, проте ця справді сильна особистість справила на нас велике враження. Після того як Україна стала незалежною, його онук працював у ООН в Женеві. Якось він подзвонив мені й переказав вітання від свого діда, який хотів, щоб ми знали, що йому дуже сподобався візит до інституту, а особливо до нашого дому.
За іншої нагоди відбувся ще один несподіваний візит до нас людини з України. Чоловік приїхав до Женеви отримати премію за захист прав людини. Я був присутній на церемонії нагородження в ООН, де поспілкувався з ним та запросив до себе в гості. Він прийшов і намагався виправдати себе. Був досить відвертий. Коли я сказав: “Цікаво, що вам дали премію з захисту прав людини. Не думаю, що в Радянському Союзі хтось заслуговує на неї”. Він майже вибачався за те, що йому дали цю премію, сказавши: “Так, я розумію. Але, знаєте, ми справді маємо досить ліберальну конституцію. Я роблю все можливе для захисту людей, що діють у рамках конституції. Я намагаюся доводити, що задеклароване конституцією має реалізуватися на практиці”.
Контакти з Радянським Союзом здійснювалися не тільки з людьми з Української РСР. Це ставалося не з моєї ініціативи, я лише відповідав на ініціативу інших. У Радянському Союзі була важлива організація, яка називалася “Державний комітет з питань науки і техніки”. Комітет напряму звітував Раді міністрів, а не окремому міністру чи голові Ради міністрів. Організація мала формального голову. De facto головою і особою, яка відповідала за стосунки з зовнішнім світом, був Джермен Гвішиані, за походженням грузин, зять голови Ради міністрів Косигіна. Він був заступником голови Комітету, а також директором Інституту
- ↑ Лідер Організації українських націоналістів.