Тоді я спитав: “А як щодо поїздки до мого рідного села Коропець?”
Ірина почервоніла і сказала: “Пане Гаврилишин, це справді неможливо, але з іншої причини. Ваше село дуже близько до Карпат, а в цьому регіоні багато військових об'єктів, тому село перебуває поза зоною доступу для будь-кого з-за кордону”.
Я вагався, проте подумав: “У кожному разі, ми хоча б будемо в Києві та Львові. Тому варто залишитись. Можливо, нам вдасться зробити щось із візитом до села після приїзду до Києва”.
Візити в Москві були цікавими, а перебування в готелі жахливим. За нами було закріплено спеціальний столик в одному з ресторанів. У готелі було кілька ресторанів, проте ми могли ходити тільки до того і мали завжди сидіти за тим самим столиком. У нас була сильна підозра, що під швейцарським прапорцем на нашому столику був мікрофон, але ми не мали змоги це перевірити. Ще гіршим було те, що офіціантки стояли й балакали між собою, зовсім не звертаючи на нас уваги. Іноді нам доводилося чекати до 20 хвилин доки одна з них врешті підходила до нас. Вона показувала меню, а коли ми щось вибирали, казала, що цього сьогодні немає. На запитання, що у них є, отримували відповідь: “Будь-що зі списку”. Коли ми замовляли будь-що інше, вона йшли на кухню, поверталася та казала, що цього теж нема. Нам доводилося двічі чи тричі робити замовлення, доки ми отримували щось поїсти. Сервіс у Москві був далеко не дружній.
До нас було приставлено гіда, але не того, хто нас зустрів в аеропорту. Це був молодий чоловік 25 років. Його звали Віктор. Він був надзвичайно елегантно вдягнений, Віктор фактично не мав на собі нічого радянського виробництва. У нього був швейцарський годинник, італійське взуття, англійський костюм. Він відмінно говорив англійською. Певно, Віктор був компетентною людиною, якій довіряли. Незадовго до нашого приїзду він супроводжував міністра закордонних справ Швеції протягом його двотижневого візиту до Радянського Союзу. Під час вечері з Віктором за кілька столиків від нас ми помітили молоду жінку. Віктор заговорив з нашим сином Лесиком, запитавши його: “Бачиш цю дівчину? Чи вона не красуня? Хотів би зустрітися з нею?” Очі Лесика загорілися, він спалахнув, був явно зацікавлений, проте побоявся десь виходити сам.
У Ленінграді ми відвідали Ермітаж — справді фантастичний музей, сходили на балет. За обідом (дружина одразу ж це помітила) та сама дівчина, яку ми бачили в Москві, знову сиділа неподалік від нас. Вочевидь, Віктор намагався вплутати нашого сина у романтичні стосунки
