з надією отримати додаткову інформацію про мою діяльність. Перед поїздкою до Радянського Союзу я сказав Ірині Лук'яновій: “Ви знаєте, що я український патріот, що кількох членів моєї родини було ліквідовано у Радянському Союзі?” Вона відповіла: “Так, так, Богдане Дмитровичу, нам все про вас відомо. Але ми співпрацюємо з вами професійно, а не в політичному плані”.
Перед описом нашого перебування в Україні хотілося б пригадати, що у 1960-х режим в Радянській Україні став більш ліберальним та поблажливим. Впродовж кількох років відбувалося часткове відродження української культури й була певна політична свобода. Поети стали писати вільніше і не тільки про те, що замовляли згори. З'явилися нові композитори та автори пісень. Люди почувались вільніше. Хоча у 1971 р. політичний режим став жорстокішим, все ще лишалися певні ознаки тієї “політичної відлиги”. Ми побачили кілька прикладів цього. Віктор з якихось причин був українофобом і на кожному кроці скаржився на некомпетентність і низьку активність людей в Україні. Люди відчували таке ставлення й грали з ним у певну гру, показуючи, що те, що він приїхав з Москви зі спеціальними повноваженнями, завдяки яким всі його накази мали б швидко виконуватись, не дуже їх хвилювало. Навіть в готелі “Інтурист” (тепер “Дніпро”) люди розігрували його. Він розмовляв з ними, ніби був їхнім прямим начальником. Вони кивали головою, проте не виконували того, що він каже. Коли ми були на прогулянці кораблем по Дніпру, молода дівчина-гід вела екскурсію російською, як було зазвичай прийнято. Коли ми сказали їй, що ми українці зі Швейцарії, дівчина не зморгнувши оком перейшла на українську без жодного страху перед Віктором.
Один інцидент став добрим прикладом результатів поведінки Віктора. Якраз перед від'їздом до Львова я нагадав йому, що було б добре пообідати в Києві. Зважаючи на те, що наш літак відлітав в обідній час, обідати у Львові було б запізно. Віктор пішов до директорки ресторану, яка сказала йому: “Ми відкриваємось о 13 годині, а зараз лише дванадцята, тому подати обід вашим гостям неможливо”. Віктор був розлючений. Тоді я сам пішов до директорки і пояснив, що ми українці зі Швейцарії, здійснюємо поїздку країною і попросив подати нам обід. Вона сказала: “Звичайно!”, відкрила ресторан і ми змогли пообідати. Це ще більше вивело Віктора з рівноваги.
Невдовзі після прибуття до Києва я потелефонував Вадиму Перчику, який, як уже згадувалося, раніше працював у радянській місії
