того будинку і запитав про мого друга дитинства Міська (Михайла), з яким ми завжди ходили разом до школи. Його батько сказав, що Місько мешкає в Бучачі. Ми знайли його квартиру. Було близько першої години ночі. Коли я постукав у двері, якийсь час панувала тиша. Потім їх відчинив наляканий чоловік і я одразу сказав: “Міську, це я, Данко[1]”. Він глянув на мене недовірливо, але впізнав моє обличчя. Для нього це було наче диво. Місько впав на коліна й поцілував мою руку. Я плакав від щастя, але, зважаючи на жест Міська, це був один з найболючіших моментів мого життя. Ми трохи поговорили про моє життя на Заході та його життя у Сибіру. Вони з дружиною хотіли пригостити нас і запропонували холодну варену картоплю. Ми дуже добре повечеряли в Коропці й уже давно мали б бути у Львові, тому попрощались і поїхали.
До львівського готелю ми прибули о 3-й годині ночі й побачили бідного Віктора, що був дуже блідий і весь тремтів. Він вимовив: “Чому ви так пізно? Де ви були? У нас літак до Москви о 5-й ранку!” — Я запитав: “Чому? Ми мали повертатися тільки ввечері”. — Він відповів: “На вас чекає доктор Гвішиані. Це дуже важливо. Нам треба їхати”.
Ми дуже здивувались, проте швидко спакували свої речі, сіли у літак, прибули до Москви й повернулися до готелю “Україна”. Ми сиділи у нашій кімнаті й чекали, але нічого не відбувалось. Я намагався по телефонувати Гвішиані, але мені сказали, що його немає на місці. Я спробував зв'язатися з його заступником — і знов нічого. Віктора також не було. Повна тиша. Моя дружина налякалась і невдовзі я також почав турбуватись. Той факт, що із жодним з людей, які нас запросили, з якоїсь причини неможливо було зв'язатися, справді був вагомим приводом для хвилювання. Я подзвонив канадському послу і сказав йому: “Ми громадяни Канади і, здається, ми у небезпеці. Чи можете ви щось зробити?” Коли приїхали до канадського посольства, посол жестами попросив Леоніду Петрівну голосно поговорити з його дружиною, а сам написав крейдою на невеличкій дошці: “Ходімо в садок”. Ми пройшли до саду. Він сказав, що не може говорити зі мною в будинку, тому що там все прослуховується, і запитав, у чому полягає проблема. Я пояснив ситуацію. Він сказав: “Вибачте, але я можу діяти тільки у випадку, якщо з вами щось трапиться. Якщо вас заарештують, я спробую втрутитись. Але поки що з вами нічого не сталося, тому я нічого не можу зробити”.
- ↑ Так мене називали до того, як забрали до Німеччини.
