Та ніч була не найкраща в нашому житті. Вранці нам нарешті подзвонив чоловік, який зустрів нас, коли ми вперше прибули до Москви. Він поінформував, що після обіду ми зможемо відлетіти до Женеви. Ми поїхали до аеропорту усе ще страшенно стурбовані. Коли сіли в літак (“Пакистанські міжнародні авіалінії”), я дістав англійську газету й прочитав заголовок: “104 особи з посольства Радянського Союзу в Лондоні оголошені персонами non grata й відправлені до Москви”. Гвішиані та інші люди, які, можливо, були пов'язані з промисловим шпіонажем, певно, мали купу клопотів. Гадаю, що це було поясненням того, чому нас залишили на 24 години напризволяще у суцільній тиші.
Договір з Держкомітетом СРСР усе ще діяв, проте я став відчувати певне розчарування. Багато разів наголошував його представникам, що я українець з України, і запитував, чому всі люди, яких направляв Комітет, були росіянами. У Радянському Союзі п'ятнадцять республік. Чому приїжджали тільки з Росії? Вони обіцяли щось із цим зробити. Проте нічого не змінилось. Нам, наприклад, направляли анкети чотирьох кандидатів, із них двоє з України. Однак за два чи три дні до початку програми ми отримували телекс, де повідомляли, що тих двох кандидатів з України призначено на дуже важливі посади, і пропонували замінити їх іншими, як і очікувалося — з Росії. Мене все більше й більше дратувала ця гра. Врешті, коли армія Радянського Союзу вторглася до Афганістану, я розірвав угоду про співробітництво з Держкомітетом з питань науки та техніки.
У 1972 р. я отримав дуже неочікуване запрошення. Фундація Форда домовилася з Академією наук Радянського Союзу організувати тижневий семінар у Києві на тему “Планування організаційної структури”. Дванадцять кращих американських професорів — експертів з менеджменту та планування організаційної структури — були відібрані Фундацією Форда, а Академія наук Радянського Союзу відібрала дванадцять своїх академіків, зацікавлених даною темою. Мене запросили як “нейтрального спостерігача із Західної Європи”. Маршал Робінсон, віце-президент Фундації Форда, добре мене знав і 1971 року навіть виділив грант у 250 тисяч доларів на розвиток “Програми ділового партнерства” у ЦНМ. Він, відповідно, запропонував запросити мене. З боку Академії наук ідея запросити мене, певно, належала Глушкову. Як виявилося, Віктор Глушков був головою того семінару, який проводився в Інституті теоретичної фізики у Феофанії,
