набагато більше задоволення, ніж споживати самому або тримати тільки для себе.
У житті Жизномира протягом травня місяця в церкві щовечора відбувалася служба, яка називалася “маївка”. Ця служба була дуже радісна, під час неї співав не тільки хор, а й усі присутні в церкві. Прихожани прикрашали церкву весняними квітами — бозом[1]. Їхній чудовий аромат ще більше підсилював святковість служби. Це була єдина церковна служба, яку я любив. Ще приємнішою її робило те, що дівчата й молоді жінки, повертаючись із роботи у полях, прямували до церкви та співали пісень у маленьких групах. Здавалося, що це був один великий хор, голоси якого доносилися звідусіль. Вони співали з любов'ю до Бога, до людей, з любов'ю до життя.
Однак одразу після служби зазвичай починалась невеличка війна між хлопцями з двох частин села, розділених церквою. Вважалося, що це гра, проте ця гра була надто брутальна. Вони били один одного великими палками, іноді навіть користувалися “спеціальною зброєю”, такою як великий болт, прив'язаний до тонкого дроту. Траплялося, що деякі хлопці зазнавали важких ушкоджень. Парадоксальним у цій ситуації було те, що хлопці ховали свою “зброю” за стінами, які оточували церкву, а в церкві на службі поводились як маленькі янголятка. Я ніколи не міг збагнути цього парадоксу.
Після трьох років навчання у жизномирській школі, коли я достатньо окріпнув для того, щоб навіть взимку ходити за три кілометри, батько записав мене до школи у місті Бучач, в якій містилась і початкова школа, й гімназія. Мені було радісно та водночас сумно. Радісно, тому що потім я навчатимусь у гімназії, а сумно, бо, зважаючи на мій вік, я мав повторно піти до третього класу. Викладання знову здалось мені нудним. Під час уроків я часто був непосидючий і неслухняний. Зі всіх предметів я мав найвищі оцінки, а за поведінку — “незадовільно”. Час від часу директор школи відправляв мене додому, де мене сильно карав мій брат Михайло (старший за мене на тринадцять років), який потім ішов до директора і молив прийняти мене назад до школи. Єдиним спасінням для мене в цій школі був учитель математики, який знав, як мотивувати школярів, принаймні найрозумніших із них. Він писав на дошці завдання й казав, що той, хто знає розв'язання, може підбігти до дошки і написати його. В більшості випадків змагання відбувалося між мною та єврейським однокласником, який був навіть менший та
- ↑ Боз, без — бузок. (Прим. ред.)
