Я впевнений, що небагато американців знають, що це саме Берн, а не Цюріх чи Женева. Тому запитав його: “Скільки столиць ти знаєш?” — “Багато”, — відповів він.
“Столиця Західної Німеччини?” — спитав я. — “Бонн”.
“Норвегії?” — “Осло”.
“Швеції?” — “Стокгольм”.
“Японії?” — “Токіо”. “Венесуели?” — “Каракас”.
Щоб заощадити мій час на перерахування усіх країн світу, хлопчик сказав: “Ваша валюта — франк”.
Я запитав: “А ти знаєш валюти інших країн?”
Він сказав: “Так”.
“Британії?” — “Фунт”.
“Німеччини?” — “Марка”.
“Фінляндії?” — “Фінська марка”.
“Норвегії?” — “Крона”.
“Аргентини?” — “Песо”.
“Таїланду?” — “Бат”.
“Японії?” — “Єна”.
Тоді я продовжив: “А ти знаєш вартість усіх тих валют по відношенню до американського долара?” З похибкою у 10–15 % він знав усі курси обміну. Я не міг у це повірити. Побувавши в усіх згаданих столицях, я знав ці валюти. А як міг це знати він?
Він сказав: “У нас буває багато туристів. Я супроводжу їх і питаю про столиці та інше”. — “Як же ти навчився так добре розмовляти англійською?” — “У нас у школі є молодий чоловік з американського Корпусу Миру, він викладає нам англійську”.
Я поставив йому ще кілька запитань. Хлопець був одним із дев'яти дітей у родині, та лише троє з них могли навчатися, тому що навіть початкова школа в Непалі платна. Його батьки були бідні й не могли собі дозволити витрачати по 30 непальських рупій на кожну дитину щомісячно. Троє дітей, які ходили до школи, навчали вдома своїх братів і сестер. Це було ще одним доказом того, що жодна країна не має монополії на таланти.
Мені хотілося забрати цього маленького генія, відправити навчатися до кращої школи, потім — до відомого університету. Я говорив про це з Лені, але ми вирішили, що було б ризиковано відривати дитину від його родини, міста, країни. Як можна було гарантувати, що він розквітне, а не зав'яне — як рослина, яку вийняли з ґрунту без коріння?
