словлені публічно. Було особливо приємно, коли після прес-конференції в обласній газеті “Ленінська молодь” з'явилась дуже позитивна стаття про мене під заголовком “Феномен Гаврилишина”.
 | На місці цього тексту повинне бути зображення. To use the entire page scan as a placeholder, edit this page and replace "{{missing image}}" with "{{raw image|Havrylyshyn Zalyshajus ukrajincem.pdf/211}}". Otherwise, if you are able to provide the image then please do so. For guidance, see en:Wikisource:Image guidelines and en:Help:Adding images. |
З Олесем Гончарем біля його дачі. Київ, 15 травня 1989 р.
У Почаєві є відомий монастир і церква, де ми відвідали службу. Після служби відбулася зустріч з настоятелем. Він дуже тепло нас привітав і сказав, що буде чудово, якщо ми завітаємо знову. На це я одразу відповів: “Пане настоятелю, ми обов'язково так зробимо, як тільки ви почнете читати проповіді українською, а не російською мовою”.
У Ялті для нас було заброньовано номери в готелі “Ялта” — величезній будівлі з просторою їдальнею, концертним залом і танцмайданчиком. Натомість номери були дуже маленькі. Однак це не заважало людям збиратися в одній з маленьких кімнат, їсти чорний хліб, помідори, цибулю і, звісно ж, пити горілку та співати. Ми, українці, робимо на “відмінно” не так багато речей, але беззаперечно вміємо відмінно співати й танцювати.
Хоча б куди ми їхали, нас супроводжувала жінка середнього віку, Ірина, яка займалася бронюванням готелів, ресторанів, залізничних білетів, та чоловік, який був чи то капітаном, чи майором КДБ. Він стежив за кожним нашим кроком, був присутній на всіх моїх лекціях і навіть на приватних зустрічах. Очевидно, він мав звітувати, що саме ми обговорювали, і, можливо, не дати мені можливості завдати занадто великої політичної шкоди. Він знов супроводжував нас, коли ми повернулись до України через кілька місяців. Позитивним у цьому “янголі-охоронцеві” було те, що, можливо, сам того не усвідомлюючи, він був
