Сторінка:Havrylyshyn Zalyshajus ukrajincem.pdf/22

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


панти ліквідували різні українські громадські інституції та навіть комерційні кооперативи, вони планували провести публічний судовий процес над заарештованою молоддю, щоб дати зрозуміти всьому населенню, що будь-яка організація, гурток чи просто окремі особи, які не були зразковими радянськими громадянами і могли захищати та відстоювати українську мову та культуру чи просто мріяти про незалежність України, будуть ліквідовані. Однак у зв'язку з тим, що тортури не допомогли вибити жодних зізнань про “неправильні вчинки”, у березні 1941-го відбувся закритий судовий процес. Про його перебіг та вироки ніде не з'явилося жодної згадки. Лише чотирма десятиліттями пізніше дівчина, яку заарештували з рештою групи та засудили на смертний вирок, проте вона якимось чином змогла утекти і потому жила у Нью-Йорку, написала книгу, назвавши її просто “П'ятдесят дев'ять”. Вона згадала імена усіх заарештованих, описала тортури й написала про результати судового процесу. Дві третини було засуджено на смерть, одну третину — до десяти років важкої праці та позбавлення усіх громадянських прав.

Я прочитав цю книгу, проте не знав, що сталося з моїм братом. Лише 1993 року, коли був співголовою наради на тему безпеки України, в якій брали участь кілька українських і американських генералів найвищого рангу, я запитав у генерала Євгена Кириловича Марчука, який до проголошення незалежності України був головою КГБ Української Радянської Соціалістичної Республіки, чи міг би він знайти в архівах протокол судової справи за березень 1941 р. у Львові. Наступного дня він приїхав на конференцію спізнено й підштовхнув мені сіру теку. Намагаючись продумати свій виступ та все ще будучи співголовою наради, я зазирнув у папери. Там був список імен усіх засуджених. Я швидко поглянув на результати судового процесу та прочитав лаконічне повідомлення, що Мирослава (Славка) Дмитровича Гаврилишина було засуджено до 10 років важкої праці й що він помер у 1944-му. Пізніше прочитав документ повність і побачив, що всі члени групи були звинувачені та засуджені за одне й те саме: створення осередків Організації українських націоналістів (ОУН). Можливо, для кількох заарештованих таке відповідало дійсності. Для більшості ж це були вочевидь сфабриковані звинувачення.

Це відбувалося напередодні Різдва. Я повернувся до Швейцарії відсвяткувати його з дітьми й онуками. Не хотілося псувати радість свята оголошенням таких жахливих новин. Моя внутрішня напруга була тоді настільки велика, що це викликало хворобу — аритмію серця.