панти ліквідували різні українські громадські інституції та навіть комерційні кооперативи, вони планували провести публічний судовий процес над заарештованою молоддю, щоб дати зрозуміти всьому населенню, що будь-яка організація, гурток чи просто окремі особи, які не були зразковими радянськими громадянами і могли захищати та відстоювати українську мову та культуру чи просто мріяти про незалежність України, будуть ліквідовані. Однак у зв'язку з тим, що тортури не допомогли вибити жодних зізнань про “неправильні вчинки”, у березні 1941-го відбувся закритий судовий процес. Про його перебіг та вироки ніде не з'явилося жодної згадки. Лише чотирма десятиліттями пізніше дівчина, яку заарештували з рештою групи та засудили на смертний вирок, проте вона якимось чином змогла утекти і потому жила у Нью-Йорку, написала книгу, назвавши її просто “П'ятдесят дев'ять”. Вона згадала імена усіх заарештованих, описала тортури й написала про результати судового процесу. Дві третини було засуджено на смерть, одну третину — до десяти років важкої праці та позбавлення усіх громадянських прав.
Я прочитав цю книгу, проте не знав, що сталося з моїм братом. Лише 1993 року, коли був співголовою наради на тему безпеки України, в якій брали участь кілька українських і американських генералів найвищого рангу, я запитав у генерала Євгена Кириловича Марчука, який до проголошення незалежності України був головою КГБ Української Радянської Соціалістичної Республіки, чи міг би він знайти в архівах протокол судової справи за березень 1941 р. у Львові. Наступного дня він приїхав на конференцію спізнено й підштовхнув мені сіру теку. Намагаючись продумати свій виступ та все ще будучи співголовою наради, я зазирнув у папери. Там був список імен усіх засуджених. Я швидко поглянув на результати судового процесу та прочитав лаконічне повідомлення, що Мирослава (Славка) Дмитровича Гаврилишина було засуджено до 10 років важкої праці й що він помер у 1944-му. Пізніше прочитав документ повність і побачив, що всі члени групи були звинувачені та засуджені за одне й те саме: створення осередків Організації українських націоналістів (ОУН). Можливо, для кількох заарештованих таке відповідало дійсності. Для більшості ж це були вочевидь сфабриковані звинувачення.
Це відбувалося напередодні Різдва. Я повернувся до Швейцарії відсвяткувати його з дітьми й онуками. Не хотілося псувати радість свята оголошенням таких жахливих новин. Моя внутрішня напруга була тоді настільки велика, що це викликало хворобу — аритмію серця.