Сторінка:Havrylyshyn Zalyshajus ukrajincem.pdf/232

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


Більшість українських парламентарів включно з рядом комуністів почувалися приниженими і зневаженими.

Тим не менш, Декларація не з'явилася спонтанно. Вона була ретельно підготовлена. Було цікаво побачити її проект (який мені показав професор Василенко). Автори Декларації, дуже мудрого та чудово зробленого документа, були членами Руху, але збентежені комуністи, збиті з пантелику важливістю моменту, прийняли її, ніби вона була їхня. Текст Декларації окреслював основні напрями зовнішньої та внутрішньої політики, які залишаються в силі до цього моменту, хоча теперішня влада їх не завжди дотримується.

Декларація була на той момент піком ейфорії незалежності, яка вже почала вирувати 1988 року. Однак наступні кілька місяців спостерігалося розчарування, бо уряд УРСР не зробив нічого для втілення в життя її положень. Літо 1990 р. можна назвати “політично мертвим”.

Студентське голодування та бельгійський принц

Реакція на пасивність українського уряду надійшла з несподіваної сторони: від студентів вищих навчальних закладів. У жовтні вони організували й провели величезний мирний страйк на центральній площі у Києві. Вони висунули п'ять вимог до парламенту, які здавалися неприйнятними:

  • відставка прем'єр-міністра Віталія Масола;
  • заборона на службу українських вояків за кордоном;
  • проведення нових виборів до парламенту навесні 1991 року;
  • націоналізація активів української комуністичної партії;
  • відмова від підписання договору про відновлення Радянського Союзу.

Спочатку страйк підняли на глум у парламенті, потім він став викликати занепокоєння, бо підтримка страйкарів серед студентів та населення зростала. Зрештою парламент капітулював, приставши на всі вимоги.

Напередодні капітуляції було вражаюче спостерігати за тим, як п'ятеро лідерів студентського руху виступали по телебаченню, кожен говорив про одну з п'яти вимог у списку — щиро, вправно, без сторонньої допомоги. Через кілька днів я вражено слухав з балкона зали засідань Верховної Ради, як Олесь Доній, один із п'яти лідерів студентства, звертався до парламенту, повторюючи вимоги та на завершення заявляючи, що він розуміє — депутати не можуть прийняти такі складні рішення одразу, тому він повернеться через двадцять хви-