Забезпечуючи незалежність
Рішення провести референдум з питання набуття Україною незалежності та одночасне проведення президентських виборів 1 грудня 1991 року було мудрим. Воно мало надати незалежності повну законність через волевиявлення її народу. Якби парламент задовольнився своєю Декларацією про незалежність, остання опинилася б під загрозою. Референдум пройшов без проблем з дуже позитивними результатами. Більше 90 % населення проголосували за незалежність. 82 % людей з російським корінням в Україні також проголосували за незалежність.
Офіційна церемонія проголошення незалежності України та приведення до присяги її першого президента відбулися в парламенті 5 грудня. Для мене та моєї дружини було дуже зворушливо дивитися на церемонію з балкона, а потім слухати, як хор імені Г. Верьовки співав “Боже великий, єдиний”.
Услід за Канадою і Польщею більшість країн одна за одною визнали незалежність України. Після церемонії президент Л. Кравчук запитав мене, чи зможу я стати його радником. Я одразу пристав на пропозицію і вважав її за честь. Кілька днів потому в Білорусі відбулася зустріч Леоніда Кравчука, Михайла Горбачова та кількох лідерів інших радянських республік, під час якої Радянський Союз офіційно припинив своє існування. Було створено Співдружність незалежних держав (СНД). Тим не менше, президент Кравчук, який брав участь у розпуску Радянського Союзу та посприяв створенню СНД, розглядав останню як частину “процедури розлучення”, а не як будь-яку форму заміщення СРСР.
Відкриття певних дверей
Молода українська держава мала обмежене коло закордонних контактів та незначні знання про зовнішній світ і міжнародні інституції. 16 грудня 1991 року я запропонував президенту Кравчуку вступити до Світового банку й Міжнародного валютного фонду. Я представив йому проекти листів українською і англійською мовами, адресовані президентові Світового банку та генеральному директору МВФ. Я запропонував, щоб ці листи були надруковані на офіційних бланках та підписані ним особисто, і щоб консультант Світового банку, який збирався до Вашингтона, передав ці листи особисто. Леонід Макарович на той час небагато знав про ці організації, але одразу ж прийняв
