радянських республіках і налагодження певних відносин із західними країнами. УГВР відправляла емісарів за кордон, щоб поінформувати деякі уряди, що УПА створена для боротьби проти німецької окупації, але продовжувала боротьбу проти радянської армії, коли та знов окупувала Україну 1944 року.
У 1943 та 1944 рр. на Західній Україні склалася неймовірна ситуація. В той час як німці контролювали всі великі міста й основні транспортні шляхи, УГВР та ОУН разом з УПА володіли рештою території. Вони встановлювали адміністрацію, збирали податки, підтримували школи, навіть мали гарних шкільних інспекторів. Наприкінці 1944-го УПА відступила до Карпатських гір, звідки здійснювала напади на частини Червоної армії, поліцейські установи і так далі. Жодної підтримки з-за кордону не було. Зброю та амуніцію, яку вони мали, здобували тільки під час боїв. Сільське населення забезпечувало УПА їжею, ризикуючи тим, що їхні хати буде спалено. На піку популярності УПА нараховувала близько 200 000 бійців. Частковим підтвердженням цієї неймовірної кількості була угода, укладена у 1949 р. між Радянським Союзом, Чехословаччиною та Угорщиною про те, що десять дивізій армій цих трьох країн вступлять у боротьбу проти УПА.
Західні країни робили вигляд, що не знають, чи й не хотіли знати про цю ситуацію. Після Ялтинської угоди і спільної перемоги у війні вони сподівались на мирні та дружні відносини з Радянським Союзом. Вони не хотіли суперечити Сталіну. Тому 1951 р. УПА послала 1000 своїх солдатів, які пробилися через Чехословаччину, прямуючи до Австрії. Лише 330 воїнів УПА дійшли до Відня. Більшість було вбито на шляху або захоплено в полон. Тих, хто вижив, уважно вислухали у Центральній розвідковій агенції у Відні, проте жодних заходів з боку західних держав не було застосовано, адже будь-яка дія з їхнього боку могла призвести до серйозних конфліктів з Радянським Союзом, можливо, навіть до військової конфронтації.
Я був надто юний і надто кволий для того, щоб мене прийняли до УПА. Однак, якось у досить незначний спосіб працював для УПА бодай один день. У липні 1944-го я був у Славську, в Карпатах. Рештки німецької дивізії “Галичина” перевозили поїздом з Бродів після нищівної поразки, ймовірно до Угорщини, де їх мали перегрупувати, переозброїти та відправити назад воювати проти радянської армії. Німці створили цю дивізію 1942 року, пообіцявши, що використовуватимуть її тільки на Східному фронті. Більшість із тих, хто вступив до цієї дивізії, діяли за інструкціями ОУН, сподіваючись, що там їх добре витренують,
