Перейти до вмісту

Сторінка:Havrylyshyn Zalyshajus ukrajincem.pdf/34

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

що аплодували воякам, американці розкидали апельсини, плитки шоколаду та, найважливіше, пачки сигарет. Більше року після завершення війни сигарети були мірою обміну, за яку можна було купити майже все, заплатити за квиток на поїзд чи зняти кімнату в готелі. Ми викинули пістолети й пішли до шляху, де зупинились на узбіччі, чекаючи на американців, тому що не знали, куди йти. За якийсь час з'явився джип з двома солдатами. На щастя, Ромко знав три слова англійською і навчив їх нас: “Ми не німець!” Джип зупинився, з нього вийшов солдат, наказав нам тримати руки вгорі. Він обшукав кожного з нас по черзі. Я був глибоко вражений, коли солдат забрав у мене два моїх єдиних надбання: зняв із зап'ястка ручний годинник та вийняв з кишені складаний ніж. Який парадокс, який контраст! Раніше ми побачили, як американські військовослужбовці розкидали в натовп те, що було справді на вагу золота для ворожого народу, а тепер забирали речі у нас так, ніби вони були солдатами Червоної армії, які, як ми довідались пізніше, постійно таке робили в центральноєвропейських державах. Потім солдат вказав нам сісти на капот джипа перед скляною заслоною. Ці солдати відвезли нас до міста і розташували у місці збору, де вже було багато людей різних національностей і віку.

Охоронець дав нам випити трохи води, а за кілька годин вишикували близько 150 чоловік і наказали маршувати з двома озброєними солдатами попереду колони та ще двома позаду. Було гаряче; спітнілі, втомлені, голодні, деякі поранені — ми ледь тягнули ноги. Під кінець важкого переходу нас заштовхнули у великий пустий гараж, який, певно, був призначений для вантажних або пожежних машин. Солдати роздали нам пляшки з водою і зачинили двері на ніч. Місця для відпочинку на цементній підлозі для всіх не вистачало, крім того, ми дуже потерпали від стухлого повітря. Вранці охоронці відчинили двері й дозволили нам пройтися внутрішнім двориком, випрямити ноги та подихати свіжим повітрям. За якийсь час нам знову наказали повернутися до гаражу для того, певно, щоб чекати там на допит. Ромко тихо розмовляв німецькою з приязним з виду американським солдатом, кажучи йому, що ми лише троє молодих хлопців, і жестами питав, чи не міг би він закрити очі на те, щоб ми вийшли з подвір'я. Солдат справді був доброю душею і дозволив нам утекти. Ми йшли полями, уникаючи дороги, поки дісталися до невеличкого села. Там ми побачили порожній барак, який, мабуть, служив житлом для остарбайтерів (робітників зі Сходу). Ми зайшли в нього, впали на ліжка з голими матрацами і з полегшенням зітхнули: ми вижили в найгірших умовах, тому в майбут-