Сторінка:Havrylyshyn Zalyshajus ukrajincem.pdf/38

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


робочого армійського одягу, сказав нам переодягнутись, показав, де нам переночувати, і пояснив, що ми можемо лишитися з їхньою військовою частиною, якщо будемо мити посуд і казани, а також виконувати інші дрібні доручення. Ми почувались як у раю. Солдати по-доброму, з гумором ставились до нас. Їжі було більш ніж достатньо. Ми почали схоплювати деякі слова англійською. Кухар цієї частини, як, напевно, і всі армійські кухарі, сильно засмажував практично усе: картоплю, овочі, курячі стегенця, м'ясо та навіть яйця. Їжа була дуже жирна, але після майже року поганого харчування усе було надзвичайно смачним. Один із солдатів щодня їздив на джипі за 60 кілометрів до Мюнхена і привозив звідти банки з морозивом, яке ми їли зі звичайних супних тарілок. Пізніше я “заплатив” за цю насолоду виразкою шлунку. Так чи інакше, ми з великою вдячністю, але водночас і з жалем попрощалися з цими доброзичливими американськими солдатами, коли їх направили до іншого пункту призначення, а самі пішки вирушили у напрямку Мюнхена.

Ми не знали, що шукатимемо, коли опинимося в Мюнхені. Сподівалися, що знайдемо табір для людей, яких не мали репатріювати до Радянського Союзу. Випадково знайшли єврейський табір, а що я пам'ятав кілька слів на їдиші, які почув у своєму селі, вони прийняли нас. Проте гостинність швидко зникла. Ні Ромко, ані Любко не говорили на їдиші. Після влаштування у таборі ми стали спілкуватись між собою українською. Це почули і ввічливо попросили нас негайно покинути табір. Ми безцільно блукали вулицями, де було безліч таких само людей з різних країн. Від перехожих дізнались, що десь був польський табір. Нам дуже пощастило, тому що всі ми досить вільно спілкувалися польською. Поляки, не будучи громадянами Радянського Союзу, не підлягали репатріації, проте могли повернутися до Польщі. Нас прийняли до табору, але щастя знову тривало лише кілька днів. У якийсь момент, коли ми думали, що поруч нікого нема, перейшли на українську мову, але нас хтось підслухав і ми знову опинилися на вулиці. Після повторних пошуків знайшли табір для людей різних національностей, які жили у колишніх німецьких військових бараках — масивних п'ятиповерхівках із товстими стінами та дахом з черепиці, зовсім не схожих на занедбані дерев'яні бараки для робітників.

Нас поселили до великої кімнати з двадцятьма ліжками. Харчування, забезпеченого АДРОН, було достатньо і ми знову почувалися набагато краще. Лише одне питання тяжіло над нами: що буде далі? За якийсь час прибула група офіцерів ЦРУ і всіх нас по черзі викликали, щоб перевірити, чи нема серед нас німецьких колаборантів. Тих, кого