Сторінка:Havrylyshyn Zalyshajus ukrajincem.pdf/51

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


ті слова, адже, на відміну від німецької чи української, англійська мова не є фонетичною. Межі того, про що я міг думати, розширювалися. Кожного дня я ставав усе більш нормальною людською істотою. Для мене саме це було найвищою нагородою за такі особливі зусилля, а не додатково зароблені гроші. Це було великою мотивацією для мого навчання. За шість місяців я досить добре вивчив англійську. Не можу сказати того ж про моїх “учнів”, але вони набули щонайменше основних навиків, які допомогли їм влаштуватися на нових працях після закінчення контракту.

Кілька перших тижнів роботи лісорубами нам платили по сім доларів двадцять центів за день, з яких відтягали долар і двадцять центів на кімнату та харчування. Це було для того, щоб ми пристосувалися до надзвичайно важкої фізичної праці. Після цього періоду нам платили за корд (стос дерева розміром чотири на чотири на вісім футів) за ставкою 10 доларів. Коли нам платили поденно, ми були чесними, працювали так старанно, як могли, й у нас виходило в середньому 3/4 корда на день. Коли перейшли на відрядну роботу, продуктивність знизилася до 1/2 корда на день. Управитель табору був розлючений і спантеличений. Він думав, що ми ненормальні.

Головною причиною такої поведінки було те, що багато з нас були родом із сіл. На Україні вони жили у автократичній системі, далекій від ринкової, купували найнеобхідніше, таке як сіль і пальне для ламп. Пізніше більшість із нас були робітниками в Німеччині й працювали не за гроші, а за погану їжу, житло і жалюгідне вбрання. Після війни АДРОН опікувалася всіма нашими потребами, отже, у нас знову не було відчуття незамінності грошей. Якимось чином я вмовив управителя табору надати усім чотири вихідних дні. Більшість із нас поїхали до Торонто і швидко усвідомили, що майже на кожному кроці потрібно за щось платити. Після повернення до табору продуктивність відразу зросла вдвічі й становила в середньому один корд на день.

Я використав цю перерву, щоб поїхати до Манітоби. Там жила сімейна пара похилого віку родом із Коропця, в якої була процвітаюча ферма з гарними будівлями, але не було дітей. Вони сподівалися, що передадуть ферму в спадок одному з хлопців з родини Гаврилишиних. Прийняли мене як сина, приготували вечерю, запросили більше двадцяти сусідів, щоб представити мене як їхнього спадкоємця. Навіть зібрали в сусідів для мене грошей, що стало традицією українців у Канаді в подібних ситуаціях. Я не хотів бути фермером і почувався надзви-