Сторінка:HawrylyshynMaps.pdf/233

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

Леоніда Кравчука вибирають головою ВР на місце відсутнього першого секретаря Компартії України, який того дня був у Москві.

Рада Міністрів, однак, не реалізує на практиці Декларацію про суверенітет. Реагуючи на це, 1 жовтня 1990 року група студентів розкладає намети на площі Жовтневої революції (нині — Майдан Незалежності), проголошує голодування і ставить п'ять на той час зухвалих вимог, а саме: звільнення прем'єр-міністра Масола, вибори до ВР весною 1991 року, націоналізація майна компартії України, заборона українським солдатам воювати за межами України та непідписання пакту про продовження чинності Радянського Союзу.

Спочатку ВР реагує цинічно, але кількість голодуючих студентів зростає, підтримка населення стає відкритою і, зрештою, виливається в масовий марш студентів майже всіх ВНЗ Києва до Майдану Незалежності, а опісля до ВР. У сесійному залі Олесь Доній — головний організатор голодування — виголошує доповідь, ставить жорсткі умови депутатам, даючи їм тільки 20 хвилин на прийняття п'яти вимог голодуючих студентів. ВР “здалася”, погодилася на всі вимоги й відразу звільнила прем'єр-міністра. Жодного зі студентів не побили і не заарештували. Ця подія стала великим кроком до демократії та незалежності.

Путч проти Горбачова 19–22 серпня 1991 року стає каталізатором драматичної події. Україна під керівництвом Кравчука не включається в путч, і на особливому засіданні ВР у суботу 24 серпня проголошується Акт про незалежність, ухвалюється рішення щодо проведення всенародного референдуму про незалежність і призначення виборів президента на 1 грудня.

Згадую один дуже цікавий момент того дня. Під час сесійної перерви сім депутатів та я сиділи за круглим столом у приймальні голови Верховної Ради. На порядку денному єдине питання: як назвати країну, яку проголосимо незалежною? Першою приходить на думку назва “Демократична республіка Україна”. “Таких назв було вже багато, проте не всі країни, названі так, були справді демократичними”. “В такому випадку, “Республіка Україна”. Тоді Дмитро Павличко, поет і політик, миттєво реагує: “А чому не просто ‘Україна?’” Голосувати не було потреби, на всіх обличчях засяяли усмішки радості. Менш ніж за хвилину ми ухвалили рішення про назву нашої країни, сподіваючись, що такою вона залишиться вічно.