До історії експедиції Філарета Колесси на Наддніпрянську Україну
19
для запрошення спеціаліста у неї не залишилося достатньо коштів, щоправда, вірогідно також, що той "німець", так і не дочекавшись завершення довгих обговорень і приготувань, закінчив лікування і просто поїхав додому. Хто зна…
Наскільки трудомісткою та непростою була як підготовка, так і сам процес записування на фоновалики репертуару Г. Гончаренка, можна судити хоча б із окремих згадок Лесі Українки про її працю. Лише організаційні моменти, у тім числі зі спровадженням з Миргорода у Крим фонографа, очікуванням замовлених у Москві та Києві валиків, тривали понад місяць. Та й про роботу з фонографом у Лесі залишилися не вельми гарні спогади: "Я се як спробувала кілька днів поморочитись із тим фонографом, то бачу, що ся машина — чиста погибель для нервів, такий вона має прикрий тембр і такі незносні її капризи!" [35, с. 267].
Отож, Леся Українка зафонографувала на 19 валках три думи, окремо акомпанемент бандури до дум та інструментальну музику. Двома посилками (по 11 та 8 валиків) вона надіслала їх Ф. Колессі, причому дуже винахідливо підійшовши до їхньої пересилки. До одної пачки Леся Українка вклала циліндри з початками дум, а до іншої — з їх закінченнями: "Бо характер мелодій все однаковий, тож якби початки попсувались, то все ж мелодії не пропадуть, коли продовження доїде в цілості" [35, с. 265]. Повні тексти дум, свої коментарі, а також "замітку про стрій бандури і т. і., зладжену" К. Квіткою, вона вислала бандероллю додатково [35, с. 268].
Взагалі ж подружжя Квіток довший час фонографування мелодій вважало лише проміжним етапом у дослідженні кобзарського та лірницького репертуару, кінцевою ціллю якого була подальша публікація зібраних на валиках матеріалів. Особливо на цьому наполягала Леся Українка. Вона не втомлювалася наголошувати львівському збирачеві на тому, що основною метою її пожертви є "власне записи, а не збирання фонограм, котре є тільки вибраний Вами спосіб, помагаючий до осягнення мети" [35, с. 253]. Навіть аргументовані докази О. Сластьона та членів ЕК НТШ стосовно важливості фонозапису для збереження кобзарсько-лірницької традиції не надто вплинули на дещо скептичне ставлення подружжя до звукозаписувального апарата.
Однак після того, як Леся Українка та К. Квітка власноруч почали працювати з фонографом і на практиці побачили та переконалися в усіх тих перевагах, які давало фольклористам звукове документування, вони, як виглядає, таки дещо змінили своє ставлення до рекордування. Пересилаючи валики до Львова, Леся Українка додала до них такий коментар "Власність ся не без вартості, бо все ж фонограф дає хоч і неповне, але повніше ніж ноти, поняття про манеру (розрідження Лесі Українки) виконання кобзарських дум" [35, с. 266].
Більше того, саме цей лист поетеси спонукав галичан до закладання у Львові при музеї НТШ фонографічного архіву. Леся Українка зокрема писала: "Прошу етнографічну комісію віддати сі валики, що посилаються тепер, і ті, що привіз проф. Ф. Колесса з своєї екскурсії, Науковому товариству імені Шевченка у Львові на власність в тім разі, коли воно має або вряджує тепер спеціальну бібліотеку для схову фонографічних матеріалів, як то є такі бібліотеки в Берліні та в Москві. Якщо ж така бібліотека при товаристві не існує і нема на меті в ближчім часі врядити її, то ми попросимо етнографічну комісію передати сі
