Сторінка:Ivan Ohienko Bible.djvu/343

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

339

Книга Рут 1, 2

почула на моавському полі, що Госпо́дь згадав про наро́д Свій, даючи їм хліба.

 7 І вийшла вона з того місця, де була́ там, та оби́дві невістки з нею, та й пішли дорогою, щоб вернутися до Юдиного кра́ю.

 8 І сказала Ноомі́ до двох своїх невісток: „Ідіть, верніться кожна до дому своєї матері. І нехай Господь зробить із вами милість, як ви зробили з померлими та зо мною.

 9 Нехай Господь дасть вам, — і ви зна́йдете відпочинок кожна в домі свого мужа!“ І вона поцілувала їх, а вони підняли́ свій голос та плакали.

 10 І вони сказали до неї: „Ні, — з тобою ми ве́рнемось до народу твого!“

 11 А Ноомі́ сказала: „Вертайтеся, до́чки мої, — чого ви пі́дете зо мною? Чи я маю ще в утро́бі своїй синів, а вони стануть вам за чоловіків?

 12 Верніться, до́чки мої, ідіть, бо я занадто стара́, щоб бути для мужа. А коли б я й сказала: Маю надію, і коли б цієї ночі була з мужем, і також породила синів, —

 13 чи ж ви чекали б їх, аж поки повироста́ють? Чи ж ви зв'язалися б з ними, щоб не бути замужем? Ні, до́чки мої, бо мені значно гірше, як вам, — бо Господня рука знайшла мене“.

 14 І підняли́ вони голос свій, і заплакали ще. І поцілувала Орпа свою свекру́ху, а Рут пригорну́лася до неї.

 15 І сказала Ноомі: „Ось зови́ця твоя вернулася до наро́ду свого та до богів своїх, — вернися й ти за зови́цею своєю!“

 16 А Рут відказала: „Не силуй мене, щоб я покинула тебе, щоб я вернулася від тебе, бо куди пі́деш ти, туди піду́ й я, а де житимеш ти, там житиму й я. Наро́д твій буде мій народ, а Бог твій — мій Бог.

 17 Де помреш ти, там помру й я, і там буду похована. Нехай Господь зробить мені так, і так нехай додасть, і тільки смерть розлучить мене з тобою“.

 18 І побачила Ноомі́, що вона настоює йти за нею, і перестала вговорювати її.

 19 І пішли вони вдвох, аж прийшли до Віфлеєму. І сталося, коли вони вхо́дили до Віфлеєму, то зашуміло все місто про них, і говорили: „Чи це Ноомі́?“

 20 А вона сказала їм: „Не кличте мене: Ноомі́, — кличте мене: Мара́,[1] бо велику гірко́ту зробив мені Всемогу́тній.

 21 Я замо́жною пішла була, та порожньою вернув мене Господь. Чого кличете мене: Ноомі́, коли Господь свідчив проти мене, а Всемогутній послав мені горе?“

 22 І вернулася Ноомі́ та з нею моавітянка Рут, невістка її, що верталася з моавських піль. І прийшли вони до Віфлеєму на початку жнив ячме́ню.

Бо́аз та Рут

2 А Ноомі мала родича свого чоловіка, мужа багатого, з Елімелехового ро́ду, а ім'я́ йому Бо́аз.

 2 І сказала моаві́тянка Рут до Ноомі́: „Піду́ но я на поле, і назбираю колосся за тим, у кого в оча́х знайду́ милість“. А та їй сказала: „Іди, моя до́чко!“

 3 І пішла вона, і прийшла та й збирала за женця́ми. А припа́док навів її на діля́нку поля Бо́аза, що з Елімеле́хового ро́ду.

 4 Аж ось прийшов із Віфлеєму Бо́аз, та й сказав до женці́в: „Господь з вами!“ А вони відказали йому: „Нехай поблагосло́вить тебе Господь!“

 
  1. Ноомі (грецьке Νωεμίν, церк.-слов. Ноеммінь) — приємна, Мара — гірка.