Немов гнилий ставок в гущавинї,
Якого темну воду не ворушить
Вітровий подих.
Але цить! Се що?
Чи втопленники з болотного дна
Встають і в филь вонючих простягають
Опухлії, зеленуваті руки?
І голос чути, зойк, риданє, стогін —
Не дїйсний голос, але щось далеке,
Слабе, марне, тїнь голосу, зітханє
Чутне лиш серцю, та якеж болюче,
Яке болюче!…
„Тату! Тату! Тату!
Се ми, твої невродженії дїти!
Се ми, твої невиспівані співи,
Перед часом утоплені в багнюцї!
О, глянь на нас! О, простягни нам руку!
Поклич до сьвітла нас! Поклич до сонця!
Там весело — нехай ми тут не чахнем!
Там гарно так — хай тут не гниєм!“
Не вийдете на сьвітло, небожата!
Не вивести вже вас менї до сонця!
Я сам отсе лежу у темній ямі,
Я сам гнию тут до землї прибитий,
А з диким реготом по моїй груди
Тупоче, бє моя лихая доля!
І ще раз чути: „Тату! Тату! Тату!
Нам зимно тут! Огрій нас! Лиш дихни
Теплом, що з серця йде, повій весною,
А ми пурхнем, оживемо, заграєм!
Весняним чаром, співом соловейків
Наповнимо твою сумну хатину,
Арабських пахощів на своїх крилах
Нанесемо, коверцем пишнобарвним
Розстелимось під твоїми ногами.
Лише тепла нам! Серця! Серця! Серця!“
Деж я тепла візьму вам, небожата?
Уста мої зацїпило морозом,
А серце в мене вижерла гадюка.
