Сторінка:LNV 11-1902 Tom 20.pdf/7

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


А в голові грижа немов павук
Снує сітки, немов штукарь у тьмі
Пускає синї, білі, пурпурові
Ракети, огняним млинком вертить ся,
То вказує в бенґальськім сьвітлї дикі
Якісь появи, що в тих карт пожовклих
Зривають ся, немов осіннє листе
Під подихом хуртовини...

„Прийшов

Сьвятий Матвій у город людожерів.

А люди ті такі звичаї мали:
Не їли хліба, не пили води,
А тілько жерли тіло чоловіче
І кров нили. А хто чужий трапляв ся
У город їх, то тут його хапали
І вивертївши очи напували
Отруйним зїлєм і в тюрму сажали
І клали їсти їм траву-отаву“.

І вже щеза в перед очий рукопис
І ту страшну історію читаю
У власнім серці: як я заблукав ся
У город — будь імя його прокляте! —

І поєно мене отруйним зїлєм,
Як очи вибрано менї, щоб я
Не бачив, хто мене і по що вяже,
І як замісто хліба довго-довго
Я годувавсь іллюзий диким зїлєм.

І ось я темний у тюрмі ридаю
І не за тим ридаю, що́ пропало:
Не за свободою, яка нїколи
Свобідна не була; не за тим щастєм,
Що лиш у снах являлось та дразнило.
Лиш те болить мене, що зведений
До стану травоїдної худоби
Я тямки чоловіцтва ще не стратив.

Та ось бряжчать ключі, скриплять завіси,
Стукочуть кроки, — се сторожа входить.
Хтось шарпнув шпур, що вяже мої руки,
І роздивля табли́чку, що до них
ІІривязана. „Три дни ще і тодї
Час буде вивести його".

Пішли.

Мені не страшно. Щож, три дни! Могли

І зараз брать.