Сторінка:LNV 11-1902 Tom 20.pdf/7

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено


А в голові грижа немов павук
Снує сїтки, немов штукарь у тьмі
Пускає синї, білі, пурпурові
Ракети, огняним млинком вертить ся,
То вказує в бенґальськім сьвітлї дикі
Якісь появи, що з тих карт пожовклих
Зривають ся, немов осіннє листє
Під подихом хуртовини…
 „Прийшов
Сьвятий Матвій у город людожерів.
А люди ті такі звичаї мали:
Не їли хлїба, не пили води,
А тілько жерли тїло чоловіче
І кров нили. А хто чужий трапляв ся
У город їх, то тут його хапали
І вивертївши очи напували
Отруйним зїлєм і в тюрму сажали
І клали їсти їм траву-отаву“.

І вже щеза з перед очий рукопис
І ту страшну історію читаю
У власнім серцї: як я заблукав ся
У город — будь імя його прокляте! —
І поєно мене отруйним зїлєм,
Як очи вибрано менї, щоб я
Не бачив, хто мене і по що вяже,
І як замісто хлїба довго-довго
Я годувавсь іллюзий диким зїлєм.

І ось я темний у тюрмі ридаю
І не за тим ридаю, що́ пропало:
Не за свободою, яка нїколи
Свобідна не була; не за тим щастєм,
Що лиш у снах являлось та дразнило.
Лиш те болить мене, що зведений
До стану травоїдної худоби
Я тямки чоловіцтва ще не стратив.

Та ось бряжчать ключі, скриплять завіси,
Стукочуть кроки, — се сторожа входить.
Хтось шарпнув шнур, що вяже мої руки,
І роздивля табли́чку, що до них
Привязана. „Три дни ще і тодї
Час буде вивести його“.
 Пішли.
Менї не страшно. Щож, три дни! Могли
І зараз брать.