Сторінка:LNV 11-1902 Tom 20.pdf/8

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


 А може… може там
Далеко десь, по той бік Чорноморя
Маленька барка надува вітрила
І в нїй сидить спаситель твій, що чудом
Перепливе безодню і війде
В останню ніч у сю сумну темницю,
І верне зір тобі і скаже: „Встань і вийди!“
Ге-ге, колись в лєґендах так бувало,
Та не тепер! Не надїй ся нїчого!
Мовчи і жди!

2/ХІІ 1901.

Іван Франко



Ти вже не дитина.

Коли я гинув, то мене рятували. Хотїли, щоб я не гинув, тай через те довше терпів.

Як я казав, що хочу вмирати — казали: Не гнїви Бога!

Потім менї споганили все те, що було любе мойому серцю та миле моїм очам.

Тулили мене до груди, що в нїй — казали — мають серце, і забавляли мене словами й жартами. Хтїли налляти солодощів і розради в мою душу. Вони менї так казали.

Колиж бо у їх серце було таке зимне, як нераз в зимі зимна була клямка від дверий у нашій хатї. А їх слова вдаряли мене в голову, як обухом, а їх жарти мене мучили.

А коли вони видїли, що я відвертав свою голову з сего боку, де вони були, замикав очи і хотїв плакати, то казали: Ти дурний!

Іще менї казали, що мене не виречуть ся, як не вирік ся Йосиф Христа.

Потім хотїли від мене відібрати довірє і любов.

Бачили, що не вдасть ся.

Тай вирекли ся мене, як Жиди Христа.

Потім вирвали у мене половину мойого серця і половину житя і ще половину раю щастя, тай пустили шукати „щастя“ в „широкім сьвітї“.

З пустим сьміхом казали: Ти вже не дитина!

Робили самі мої рідні!

О. Д—ка.