— ◦ —
Чого тu, козаче, чого тu, бурлаче,[1]
Як витер осинний в диброви заплаче,
Головоньку схuлuш, сли̂зьмu оби̂льєшся,
Ви̂д думкu, ви̂д горя у поле плетешся?
Хиба́-ж тu, козаче, из витром здружuвся,
Що витер заплакав, а тu й зажурuвся;
Хиба тоби ни́-з-кuм дилuтuся горем,
Як тилькu що з витром, як тилькu що з полем?
Чого твои очи, таки ясни очи,
Як зи̂ркu вкраинськи о самий пи̂вночи,
Нальються сльозамu, як глянуть за горu,
Де сонечко ясне сидає у мори.
Ой мабутu мuла твоя там вuтає,
Де сонечко ясне за горu сидає;
Ой що-ж за недобра далекая мuла:
Без жалю навикu козака згубuла!
Як наши дивчата ранком коло хатu
Начнуть потuхеньку писѐнь затuнатu;
Чому тu, козаче, писѐнь не спиваєш,
А все тилькu нuшком сли̂зкu утuраєш?
Того я горюю, того плачу, люде,
Що плачучu, кажуть, сердцю легше буде!
Бо вси пару мають, у всих є дивчuна;
Тилькu я не маю, одuн як бuлuна! —
— ◦ —
