Сторінка:Mukhailo Petrenko Zhittja i tvorchist.pdf/127

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

Зi збiрки «Українськi поети-романтики»

127



 То плаче на одній, то на другій сміється,
 А потім так затуже, так заллється,
 Неначе хочеться, бач, їй,
 Щоб все тужило з нею вмісті,
 Що є на небі, на землі!
Мов громом вдарений, так я стояв на місці,
І слухав вас, і не розстався б з вами,
І як безумний горював...
 О ні, замучений до сліз піснями,
 Я радість горем запивав.
 Не зуздрів я, як ніч пройшла вже до півночі,
Як місяць молодий, вже вибившись із мочі,
Схиливши голову, на горах засипав,
А тільки чув, як голос пісні затихав
 Помалу-малу по долині,
 І з горем я тоді сказав:
Простіть, пісні слов’янської дівчини!


4

 Далеко од родини
І на чужій, немилій стороні
Броджу понурим я за краєм України
І думаю про вас, слов’янськії пісні.
 Один живу поміж чужими,
Нігде собі привіта не найду;
Куди не повернусь, куди я не піду,
 Все я один із вами, жалібними,
 Як той туман, що повесні
 Лягає ранком по долині;
 Отак від вас, слов’янськії пісні,
 Туманить горе на чужині
 Мене, журливого по Україні.
 Чим думаю про вас я більше,
 То тим на серці у мене
 Становиться все гірше, гірше,