38
Михайло Петренко. Життя і творчість
погляду коханої («... Бездна взора, бездна неба! я, как лебедь на волнах, / Меж двойною бездной рею, отражен в своих мечтах. / Так, заброшены на землю, к небу всходим мы, любя... / Я люблю тебя и небо, только небо и тебя»[1]. Вірш Брюсова розвиває дещо інший мотив, але обидва твори поєднані загалом спільним образом і, головне, спільним смислом цього образу — могутнє, невідпорне враження неба, що його переживає людина, душа якої відкрита глибинам природи.
Можна мовити про те, що решта лірики українського поета не дорівнюється до цього вірша, і що у самому цьому віршеві можна б трохи змінити окремі рядки чи вирази, але від цього твору Петренка не відбереш основного — його яскравої теми, до того ж, уперше так переконливо висловленої.
Принаймні у визначальних (перших) рядках вірша «Дивлюся на небо...» М. Петренко був цілком самобутній; тут не доводиться вести мову про впливи чи запозичення, ці рядки — цілковито його талановита знахідка. За найвищими мірками оцінює цей вірш один із уже згаданих дослідників: «Ця поезія ... належить до зразків європейської медитативної лірики...» ([33], С. 24), і хоч у ряді випадків дослідникові, авторові статті, присвяченої віршеві, можна закинути неточність чи недиференційованість визначень — у цій тезі охоче з ним погоджуємось.
У вірші «Дивлюся на небо...», як і у всьому циклі «Небо», наявне протиставлення неба — і земної юдолі, відрадного поринання в безмежжя — і прикрості земного пробування (не випадково першопублікація вірша здійснювалася під заголовком «Недоля»). Услід за описом феномена вдивляння у безодню неба на авансцену сюжету виступає герой, що носить у собі якесь «горе» і почувається не своїм на землі («... І в горі спізнав я, що тільки одна — / Далекеє небо —
- ↑ Див.: Брюсов В. Собр. сочинений: В 7-ми т. — М.: Худож. литература, 1973. — Т. 1. — С. 191.
