Задивлений у небо України
41
може не звернути на себе увагу звукопис першого рядка, переклик слів «блакитнім» та «блукаю».
Нарешті, у третьому вірші циклу — «Схилившись на руку, дивлюся я...» — представлено свого роду «гносеологічний» аспект все тієї ж картини задивлення в небо. Небо та його чудна, містична дія на героя постають як щось трансцендентне, як непояснима нематеріальна субстанція («Чого твоя журлива мова / Моїй душі недовідома? / і мова ся, й велика річ / Для мене темна так, мов тая ніч»). Закінчення вірша розвиває один із можливих смислів цієї «мови» неба. Поет тут, уже на новому витку, повертається до заявленого ще в першому вірші мотиву, пояснюючи потяг героя до трансцендентного якимсь особливим «лютим горем», якого той нібито дознає від людей. Проекція небесного пориву на уже знайому із фольклору та поезії перших десятиріч ХIХ ст. постать сироти-бідолахи (постать надто жалісливу, явно не «лермонтовську») — замість віднесення цього почуття до кожного індивіда — все ж, на нашу думку, фактично применшує смисловий масштаб творів.
Романтичного героя циклу відзначає космізм переживання. В узагальненому плані цей герой маніфестує собою могутній порив людини у безмежжя. В образі неба для героя віршів відкривається стихія, споріднена з його душею. У ній він бачить вирішення всіх конфліктів, взагалі, сказати б, вирішення проблеми існування (вирішення, якщо стати на зовнішню щодо героя точку зору, — безперечно, умовне, ілюзорне, подане як поетична метафора).
У віршах циклу «Небо» постає як ідеал єдність індивідуального людського існування з безміром простору й часу, представленого небом. Конкретність останнього образу, подання його в різних станах (то «вечірнього крайнеба», то вкритого хмарами, то блакитного) уможливлює для сприйняття героя злитість реальності й уяви, фізичного об’єкта і того, що за ним відчуває зворушена, піднесена душа.
Рефлективність як ознака лірики Петренка не в останню чергу пояснюється й тими об’єктами, які для опису, чи,
