По небу блакитнjмъ очjма блукаю
Й за думкою думку туди я шпуряю,
Тону тамъ душею, тону тамъ очами
Глибоко-глибоко помjжъ зjроньками;
Тону такъ глибоко, якъ камень той въ морj —
Нj, — такъ гину въ небj, якъ въ лютому горj:
Въ ёго темну пущу якъ канувъ ще з-малу.
Ось вjкъ доживаю — а дна не достану!
Ой, гjрко для серця такъ въ горj тонути,
Шо лучче бъ умерти вjдъ злои отрути,
Живцемъ серце вирвать — и се буде лехше,
И муки вjдъ сёго сто-разъ буде менше....
За те жъ лехко въ небj душею топиться,
И нjчью при зjркахъ слjзами облиться, —
Коли нjчь та мисяцъ твои слёзы бачуть
Й умjстj зъ тобою темнjють и плачуть.
Усюди все тихо й у серденьку тихо:
Его не тревоже нj думка нj лихо;
А тjлькj кохае небесна музика,
И гарно колише вона ёго зтиха.
Душа моя въ небj якъ нjчь простяглася,
Въ високе роздолье змjею впилася —
И пъе-не-напьеться и серцемъ, очами
Той радости вволю, шо вишче надъ нами.
И самъ я не знаю: якая то̀ сила,
Такъ лехка для мѐне — ажъ серденьку мила —
До дальнёго неба и серцемъ, очами
Мене́ приковала, мовъ тjми цjпами....
Цjпа сj не важкj, не тяжка неволя —
Багацько разъ лучче нjжъ людьськая воля;
Коли бъ було можно вjкъ въ неи зостаться —
Не здумавъ нjколи бъ до волj вертаться!
