Зхилившись на руку, дивлюся я
Въ вечи́рне край-небо далеке и глыбоке,
И чую — проситься душа моя
Туды, де потонуло въ хмарахъ око.
И тёхка серце у мене;
И въ очахъ стане темно, мутно;
Чого въ души́ моı̂й такъ зразу смутно,
Якъ подивлюсь, вечи́рне небо, на тебе?
Покрыте хмарами, мовъ хвилями те море,
Що нишкомъ мовишъ въ тишини́?
Чи ради́сть першую, чи тяжке горе
Ты шлешъ самотному мени́?
Чого, скажи, твоя журлива мова
Моı̂й души́ недови́дома?
И мова ся, и ся велика ри́чь —
Для мене темна такъ, — мовъ тая ни́чь!
Ты, може, мовишъ те, що такъ якъ хмары
Покрыли, край-небо, красы твои,
Такъ потемни́ють дни́ мои
Безъ радощи́въ и ви́дъ людськои кары?
А може те, що мı̂й сири́тськiй сли́дъ
Зальеться на сви́ти́ сли́зою,
А доля зла и хмары би́дъ
Ударють гри́момъ надо мною?
Тебе я не пойму, й того, що дальше буде;
А ти́льки́ тяжко такъ мени́,
Неначе небо се и хмары си́
Мини́ схилилися на груди!
