Дuвлюся на небо, та й думку гадаю,
Чому я не сокил, чому не ли̂таю,
Чому мени, Боже, тu крuльлив не дав?
Я землю-б покuнув и в небо зли̂тав!
Далеко за хмарu, подальше од свиту,
Шукать соби доли, на горе прuвиту,
И ласкu у зи̂рок, у сонця просuть,
У свити их ясним все горе втопuть;
Бо доли ще з-малу здаюся не любuй,
Я наймuт у неи, хлопцюга прuблуднuй;
Чужuй я у доли, чужuй у людей:
Хиба-ж хто кохає нери̂днuх дитей?
Кохаюся лuхом, прuвиту не знаю,
И гирько, и марно сви̂й вик каратаю,
И в гори спи̂знав я, що тилькu одна —
Далекеє небо — моя сторона.
И на̀-свити гирько; як стане ще гирьше,
Я очи на небо, мени веселише!
И в думках забуду, що я сuрота,
И думка далеко, вuсоко ли̂та.
Колu-б мени крuльля, орлячи ти крuльля,
Я землю-б покuнув, и на новоси̂льля
Орлом бuстрокрuлuм у небо польнув,
И в хмарах навикu од свита втонув!
По небу блакuтним очuма блукаю,
За думкою думку тудu посuлаю;
Тону там душею, тону там очамu,
Глuбоко, глuбоко помиж зи̂ронькамu.
Тону так глuбоко, як каминь той в мори,
Ни! так гuну в неби як в лютому гори:
|
