В його темну пропасть я кuнувся змалу;
Ось скилькu прожuв я, а дна не достану;
Ой, гирько для сердця так в гори тонутu,
Що лучше-б умертu од злои отрутu, —
Жuвцем сердце вuрвать, и се буде легше,
И мукu ви̂д сього сто раз буде менше.
За те-ж легко в неби душею топuтuсь,
И ни̂ччю прu зи̂рках сльозамu залuтuсь;
Колu ни̂ч та мисяць твои сльозu бачуть,
И вмисти з тобою темниють и плачуть,
Скризь, Боже, як тuхо, и в серденьку тuхо,
Його не тревоже ни думка, ни лuхо;
А тилько кохає небесна музuка,
И ле́гко колuше вона його зтuха.
Душа моя в неби як ни̂ч простяглася,
Глuбоко, глuбоко змиєю впuлася,
И пьє-не-напьється и сердцем, й очамu
Тuй ради̂стu в волю, що вuще над намu.
И сам я не знаю, якаясь-то сuла,
Так легка для мене и серденьку мuла,
К далекому небу и сердцем, й очамu
Мене прuковала мов тuмu цепамu.
Цепа си не тяжки, не тяжка неволя;
Багацько раз лучше, чuм людськая доля.
Коли-б було можно вик в неи зостатuсь,
Не здумав нико̀лu-б додо̀му вертатuсь.
Дuвлюсь, а не маю тuи в себе мочи,
Щоб вuрватu з неба и душу, и очи:
Бо дуже завuдне их в неби коханьня,
И горя найгирше из нuм розставаньня;
Бо знаю, як небо очuма покuну,
Душею у гори, в тумани загuну, —
То зараз у мене невидома мука
Пидступuть пид сердце, и сердце застука!
