— ◦ —
Тебе не стане в сuх мистах,
Для мене радостu не стане;
И свит померкне у вочах,
А горе камнем в сердци ляже.
Колu-б тu знала, що терплю,
Яку несу на сердци муку,
Як изгадаю про розлуку;
Ножем пробuла-б грудь мою,
Щоб я не жuв, не бачuв свиту,
Такого горя не терпив,
И бильше вдруге не любuв.
О я безумнuй, без отвиту!
Я сам давно и вирно знав,
Як лuхо тяжко тuх карає,
Хто щuро любе та кохає:
Не побери̂гсь, в биду попав!
За те-ж и чашу буду пuть:
Вона давно в души готова;
Вона гирька; та що-ж робuть,
Колu моя такая доля!
Не так було, зовсим не так
Робuтu треба в мои лита;
Вси радостu пид ногu в прах,
И жuть без ласкu, без прuвита.
О для чого-ж я полюбuв
Тебе у сuх мистах родùнu?
Хиба для того, щоб вонu
Навик для мене опостuлu!
Усе тут каже про тебѐ:
Де тu жuла, де тu ходuла,
Де тu глядила не менѐ,
Де тu зо мною говорuла.
О вирь мени, що си миста,
Де мu побачuлuсь з тобою,
