Сторінки минулого/4/У Вселенському Патріярхаті

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
У ВСЕЛЕНСЬКОМУ ПАТРІЯРХАТІ.

Серед тих завдань, що було на мене покладено, одно з чільних місць належало справі автокефалії української православної церкви. Належало здобути визнання автокефалії з боку Вселенського Патріярхату.

За всіх, які б вони не були, особистих поглядів щодо реліґії не можна нехтувати значіння сього чинника у житті держави. Поза своїм сакраментальним призначенням церква, оскільки вона єсть орґанізацією громадського порядку, конечне має входити у правні відносини з державою, яка окреслює її нормальне положення серед інших громадських установ. З міркувань теоретично-засадничих визнається за найбільш раціональне одділення церкви од держави — з переведенням церкви на положення установи приватної та з засвоєнням їй вільного чину в ділянці приватних відносин, що повстають з почуття людського сумління. Але в українських умовах не можна залишатися на сьому теоретичному ґрунті. В історії українського народу церква одіграє велику конструктивну ролю. Прийняття христіянства, яке внесло нові культурні розуміння у свідомість народу, майже припало по часу на початок його державного життя. Звідси починається тісний звязок між життям церковним та державним на Україні. У більшій чи менчій мірі це — загальна риса словянських народів, на Україні ж той звязок відчувався особливо та не мав тут того характеру підпорядкування цєркви державі, як це бачимо у Візантії та на Московщині. Церква своїми громадськими силами допомагала державі, даючи їй моральну опору у трудні хвилі історичного життя. Підпорядкування української церкви московській в кінці XVII ст. повело до упадку громадських сил не лише в церкві, але і в житті народньому взагалі. І коли церковна ділянка стала за попереднього часу тереном акції ворожої для українських інтересів, то ці останні вимагають особливої методи у відношенні до церковної справи, поки унормуються церковні умови поруч з національно-державними. Тож за таких обставин, додержуючи засаду свободи сумління в ділянці реліґійній, визнано за слушне, в часі творення української державности, утворити в ділянці церковній сприятливі умови для такої орґанізації, що провадить діяльність конструктивну з погляду національно-дєржавних інтересів. На такому грунті звязку між церквою та державою і став декрет Директорії з 1 січня 1919 р. Сей декрет, в повстанні якого приймав я активну участь, і став базою в моїй посольській чинності в справі автокефалії української церкви.

Справа автокефалії — незалежности — української церкви має поважне значіння поруч з справою незалежности державної та майже в тій самій мірі стоїть більмом в оці тих, хто національне визволення українського народу вважає за кривду для „единаго русскаго народа”. Тож з боку прирождених москалів і з боку „самоотверженных” землячків наших часто доводиться чути з приводу унезалежнення української церкви надто рішучі заперечення, з покликанням звичайно на церковні канони, які українська церква мов би то тяжко при тому порушує. Такий сакраментальний аргумент звучить тим більш непереможно, що звичайно мало хто знає дійсну природу канона з погляду його змінности чи незмінности, а ще менше — зміст і характер канонів, що належать до даної справи. Тож можна безкарно оперувати канонічними аргументами в певності, що річевого заперечення не зустрінеш. В цьому випадку люде рішучої вдачі та гарячого наміру просто хапають летючі докази десь з повітря і ними впевнене оперують лише тому, що то придається до певної цілі. Насправді ж вся та арґументація може рахувати лише на цілковиту неосвідомленість загалу в цій спеціяльній справі, і всі ті загальні покликання на канони, на церковну практику, на порушення якихсь церковно-правних вимог мають з церковним правом спільного не більше, ніж колись шукання філософського каміння мало спільного із справжньою хемією.

Тож щоб хоч трохи висвітлити ту канонічну алхемію, уважаю за конечне подати бодай найкоротші уваги щодо тої справи, якою довелось мені в Царгороді пильно займатися. Автокефалія (з грецької мови: автос — сам, кефалі — голова) означає самостійність певної церкви, незалежність її від іншої церковної влади. Така незалежність окремих церков — властивість церкви православної. Церква католицька визнає єдність всесвітньої церкви під одною владою римського єпископа (папи), — і тому в церкві католицькій автокефальних церков немає. Поруч з цією, так би мовити, монархічною засадою церковного устрою католицької церкви в церкві православній чинність має устрій соборний, — знов таки по аналогії, не зовсім точній, — устрій конституційний: додержуючи єдности в спільнім органі — соборі всесвітньому, окремі православні церкви, церкви національні, заховують незалежність одна від одної, як окремі незалежні держави, що мають якийсь спільний орган для взаємного порозуміння.

І православна церква визнає засаду єдности церковної, але та єдність — спільність догматичної науки та самих основ канонічного чину, єднання взаємної любови; єдність ця не обіймає сторони адміністративної: в справі обрання й поставлення ієрархів, в справі церковної адміністрації й суду автокефальні церкви незалежні. Єпископ на чолі, клир і народ (паства) — це необхідні, складові елєменти церкви. Кількість чи великість того складу не має значіння в справі визнання церковної організації, в складі згаданих елєментів, за окрему церкву. На початку церковної історії кожна христіянська громада з єпископом і клиром та з власним храмом вже складала окрему церкву. З часом життя церкви ускладнилося, окремі церкви стали обіймати великі національно-державні території, але засада залишилась та сама, і навіть в дійсності існують церкви мінімального складу: напр., Синайська автокефальна церква числить в собі лише один манастир. На чолі автокефальної церкви стоїть єпископ (архиєпископ, митрополит, патріярх) чи колєктив єпископів (синод).

Звичай припасовувати межі окремих церков до певного розподілу державного поволі ставав правилом, врешті законом; каноном 17-м четвертого всесвітнього собору поставлено: „коли царською владою засновано, або буде засновано місто, то розподіл церковних парафій нехай послідує за цивільним та земським порядком”. Як бачимо, у чин церковного адміністрування органічно входить елемент адміністрації цивільної і стає тут основою церковного розподілу. Визначати територіяльний склад і гряниці окремих церков, себ-то установляти незалежність певної церкви в межах даної території, — належало до компетенції державної влади, і це правило було не лише теоретичною засадою, але й відповідала йому й сама практика життя; наприклад, імператор Юстиніян Великий, ушановуючи місце свого народження, утворив окрему префектуру Першої Юстиніяни і — своєю владою — дарував єпископові головного міста нової профектури права незалежного архиєпископа, підклонивши йому провінції, що входили до складу сусідніх незалежних церков.

Отже, коли державна влада визнає певну церкву на певній території за незалежну (автокефальну), то се — акт закономірний, правоздатний, і заперечити йому церковна влада не в силі і не в праві, хоча б інтереси церковних чинників тим актом і було порушено (як у наведеному прикладі). Таким чином канони церковні уповажнюють державну владу, і церковна практика фактично потверджує її право, на визнання автокефалії церков з мотивів державної доцільности. Це право належить державній владі формально, подтверджено церковно-історичною дійсністю і стало фактом життя.
Внутрішній вигляд мечети Ая-Софія.
Отже джерелом церковної автокефальности єсть державна влада. В цілому процесі життя православної церкви аж до нинішнього дня автокефальна справа переводилась незмінно в тому самому напрямі. Князі наші Ярослав та Ізяслав (XI—XII ст.) пробують установити автокефалію церкви, але тодішні політичні обставини не дали усталитися у нас цій формі церковного устрою. В XV столітті незалежність української церкви установлює князь Витовт, скликавши для того собор єпископів та наказавши їм обрати окремого митрополита на голову своєї церкви. Установлення автокефальности болгарської церкви, як і дальші скасування тої автокефальности, були наслідком політичних комбінацій болгарських царів та візантійських імператорів. В XV ст. стає незалежною московська церква так само — владою московського царя. На початку XVIII ст. та сама церква основно змінює свій адміністративний устрій — патріярший на синодальний, і переводиться це знов таки самою політичною владою без попереднього порозуміння з патріярхами східними. На початку XIX ст. російська влада касує незалежність грузинської церкви. На протязі XIX ст. повстає низка самостійних церков — грецька, сербська, болгарська, румунська, і кожна з них — виключно ініціятивою та волею самої державної влади; з тих церков румунська та сербська, по великій війні, тим самим порядком змінили митрополитальну форму свого устрою на патріяршу. Джерелом церковного права, зокрема устрою православної церкви, стає державна влада не лише православна, але й чужославна, навіть нехристіянська. Державною владою установлено автокефальність православних церков — буковинської, карловацької, сибинської — в колишній австрійській державі (XVIII ст.). Католицька державна влада установлює автокефальність православної церкви в Польщі, і інші церкви потверджують такий акт влади. Мусульманська влада в Турецькій державі не раз силою правительственних актів змінювала устрій східніх церков, — патріярхатів, що вважаються за лоно канонічних традицій. Історія взагалі не дає іншого порядку утворення автокефальних церков, як той, що коли певний народ самовизначає себе національно чи державно, то це натурально провадить до установлення у його автокефальної церкви; для цього навіть не конечна незалежність державна, — згадані церкви в колишній Австрії були автокефальні і без такої незалежности. На фоні цієї тисячелітньої практики не викликає найменшого сумніву правомочність акту української державної влади, що декретом 1 січня 1919 р. установила автокефальність української церкви.

В історії українського народу сей акт не стоїть відособлено; — навпаки, се — лише одне кільце в історичному ланцюзі українського національного життя. Справа церковної незалежности якраз має для нас значіння стародавньої та сталої національної традиції. Українська церква виявляє змагання до автокефальности з часу самого свого повстання. Про ті змагання свідчать уже обставини самого охрещення Руси. Володимир Великий, впроваджуючи в своїй державі христіянство з джерела візантійського, військовим походом на Корсунь мав на увазі збройно здобути ієрархію та оминути церковної залежности від Візантії. В історичній літературі висловлюють думку (Є. Голубінський), що церква на Україні була автокефальна; в кожному разі була вона автокефальна фактично, хоча б і без формального визнання матірньою церквою — грецькою. Першого голову Церкви грека — митр. Теопемпта, як ставленика Царгороду, згадує літопис щойно за кн. Ярослава 1037 p., але вже р. 1051 кн. Ярослав обирає через собор єпископів митрополита русина Іларіона — без порозуміння з царгородським патріярхатом. Обрання митрополита без згоди Царгороду повторюється ще 1147 р. за князя київського Ізяслава II (митр. Клим). По татарській навалі провадиться на протязі століть інтенсивна боротьба за відділення українських єпархій литовської держави від митрополії, зверхники якої, користуючись фіктивно титулом київських митрополитів, у дійсності осідок мали в Москві та були речниками інтересів останньої. Найвиразнішим фактом тієї боротьби за відділення був вибір 1415 р. для литовських єпархій окремого митрополита Григорія Цамвлака, а 1458 р. поділ митрополій — укр.-білоруської та московської наступив остаточно. З того часу українська церква була фактично незалежна, лише формально визнаючи зверхність царгородського патріярха. В XVII в. виникає, нездійснений з політичних причин, проєкт утворення незалежного патріярхату укр. Церкви. 1686 р. наступило сполучення української церкви з московською з застереженням усіх прав і особливостей укр. церкви. Фактично ті права порушувано, але боротьба за них не припинялася ще протягом XVIII в.

Автокефальні змагання не завмирали в українській церкві, — про це свідчить віднова їх у часі останньої революції на сході Европи, коли повстала Всеукраїнська Церковна Рада, що ставила своїм завданням автокефалію української церкви. Наслідком ясної свідомости та волі української церковної громади був оголошений урядом УНР 1. I. 1919 закон про автокефалію української Церкви. Через спротив московського єпископату, до якого належали тодішні архиєреї на Україні, здійснення автокефалії не могло відбутися з додержанням основ канонічних: на всеукраїнському зїзді-соборі року 1921 рукоположили перших двох єпископів священики й миряни, а ці вже поставили інших єпископів (27), з яких В. Липківський мав титул митрополита київського і всієї України. Провідним органом автокефальної церкви залишилася Всеукраїнська Церковна Рада, що видавала в перекладі на українську мову богослужбові книги. Большевицька влада скасувала вище ієрархічне представництво української автокефальної церкви, допускаючи існування лише церковних громад — парафій. Формальне продовження укр. автокефальна церква має в Америці, що налічує 152 парафії (32 у Штатах, 120 в Канаді), на чолі їх стоїть архиєпископ Ів. Теодорович.

На канонічних засадах та на українських церковно-національних традиціях і мав я провадити справу визнання автокефалії української церкви перед царгородським патріярхатом. Сей останній — патріярхат „вселенський” — користується перевагою чести, першенства серед інших східніх патріярхатів, в наслідок старої традиції, связуваної з маєстатом колишньої візантійської імперії. Тому визнання автокефалії української церкви з боку вселенського патріярха уважалося, як і взагалі в таких випадках уважається, за річ дуже пожадану в справі оформлення незалежности церкви.

Завдання стояло передо мною не легке. Церковні круги взагалі надто консервативні щодо зміни якого будь status quo, а тут ще прилучилися досить прикрі сторонні ускладнення, що стояли на перешкоді в моїх пертрактаціях з патріярхатом або невідповідно впливали на його засадниче успособлення спеціяльно в справі автокефалії української церкви.

Довший час, до полагодження мого посольського визнання з боку Високої Порти, я позбавлений був формальної можливости роспочати зносини з Фанаром (так звичайно називається установа патріярхату — з назви тої дільниці, в якій міститься ся установа). Коли вже справу з Високою Портою було полагоджено, повідомив я патріярхат про свій намір скласти візиту патріярхові. Патріярший трон тоді саме вакував, — справами патріярхату порядкував містоблюститель патріяршого трону (locumtenens). Ріжниці в становищі locumtenens'а чи патріярха фактично не відчувалося, особливо щодо офіціяльного етикету. В особі мого драгомана — Івана Спафариса — мав я неоцінимого співробітника якраз у церковній справі. Се — грек, бувший вихованець київської духовної академії, — отже розумівся і в церковній справі та вільно володів рідною грецькою мовою, якою провадилося усі перемовини. На означений час — на четверту годину дня, хвилина в хвилину, прибув я до Фанару. Тут зустрінуто мене з цілою нарадою. Перед брамою майже витягли мене, з захованням найбільшої обережности, з посольського авта патріярші каваси та повели під руки у двір, де зустрів мене секретар патріярхату п. Попадопуло, вихованець петербурзької духовної академії, з своїм оточенням. По короткій привітальній промові уведено мене до вестибюлю скромного патріяршого палацу, де зустрів мене секретар патріяршого синоду (меґас хартофілакс) архимандрит Діонисій, з яким у нас пізніше завязалися дуже добрі, майже сердечні відносини. Вздовж вестибюлю шпалєрами стояли у два ряди ченці, оддаючи мені „велике метаніє” (низький поклін, доторкаючись пальцями до долу). З обома секретарями, ведений під руки, піднявсь я на перший поверх, де зустрів мене, у відповідному оточенні „меґас протосінґелос”, митрополит, заступник патріярха. З черги переданий йому на руки, піднявсь я повагом на другий поверх — в палати патріярші. На хвилину стали ми посеред авдієнціяльної залі, — аж тут одчинилися двері до патріяршого кабінету, посеред якого стояв в урочистій позі, з посохом у руках та зо всіма ознаками сану — містоблюститель патріяршого трону митр. Дорофей. Прийнявши благословенство та поцілувавши руку й поцілувавшись, дістав я запрошення сісти на один із двох тронів, що стояли поруч посеред кімнати. Решта нашого оточення, в тім числі мій драгоман, посідали скромно на кінчиках стільців. Почалася розмова з патріярхом, — я говорив по українськи, драгоман перекладав по грецьки, патріярх — по грецьки, драгоман перекладав по українськи. Подати сю подробицю вважаю не зайвим, бо в кінці розмови патріярх спитав драгомана, в якій саме мові я говорю, а він мені перекладає, — міг він ждати, що ми з драгоманом порозуміваємось по російськи, бо саме так говорив мій попередник Суковкин, який, до речі, висловлював йому своє душевне задоволення з того приводу, що українська церква не розриває звязку з російською.

Розмова оберталася круг тем банальної вічливости, обовязкових на Сході, — коли приїхали, яка була дорога, як подобалось в Царгороді. На останнє запитання я насмілився відповісти трохи, з погляду дипломатичного, ризиковано, сказавши, що хоч був щасливий бачити те джерело, звідки прийшла христіянська віра на Україну, але разом перейнявся дуже гірким почуттям, не побачивши святого хреста на ґеніяльному творі імператора Юстиніяна. На се патріярх не менш ризиковано одповів, що, він певен, я скоро матиму у тій справі втіху.

Кавас приніс на металевій таці шербет з повтиканими в нього ложечками. Я був заскочений, бо не знав, як поводитися з сею екзотичною стравою, — і після намилив голову свойому драгоманові, що не освідомив мене про сю можливість. Але з якогось натхнення я обійшовся так, як треба, та не понизив посольської репутації з погляду східнього етикету.

Наприкінці розмови я сказав, що маю деякі справи до патріярха, але зараз так зачарований тим, що бачив та чув, що не почуваю себе здібним до звичайної ділової розмови, а тому прошу призначити мені час окремої авдієнції. Патріярх одповів, що він радий мене бачити кожного часу, коли я того захочу, але перед тим хотів би відвідати мене в мойому помешканні та побачити мою родину і тому просить призначити, коли він міг би приїхати. В тому самому тоні відповів я, що я та моя домашня церква (св. апостол Павел так окреслює христіянську родину) були б раді бачити його святійшество завше, коли він ощасливив би нас своїми відвідинами, але, розуміється, хотіли б того як найскорше, хоча б навіть завтра. Таким способом умовились ми, що він оддасть візиту завтра.

Тоді, в липні, мешкали ми у дуже колись фешенебельній місцевості, в Терапії, де за довоєнного часу проживали влітку вищі дипломатичні представники. Тепер, коли замість дипломатів діяли військові, перебуваючи увесь час у самому місті, в Терапії мешкали лише кілька представників нейтральних держав, — тому не трудно було нам знайти відповідне для представника української держави помешкання за ціну, що ніяк не вистарчила б на міське помешкання. Тут другого дня приймав я сніданком патріярха, який приїхав разом з секретарем синоду архим. Діонисієм, зустрінутий ще на сходах до передпокою моєю дружиною та дітьми, що привітали їх квітами.

В розмові перед сніданком патріярх звернув увагу на розвішані по стіні вітальної залі картини, здебільшого церковні будівлі, — оправлені в рами артистично видані „Часом” кольорові листівки — копії добрих українських малярів. Я звелів кавасові зняти ті картини, і мій гість дуже ними милувався, — видимо, таки щиро, бо малюнки виглядали справді гарно. Підлягаючи добрій східній традиції, я звелів кавасові всі ті похвалені картини запакувати та однести до патріяршого автомобілю, сим дрібним подарунком, видимо, зворушивши свого гостя.

Час сніданку, поза звичайними в таких випадках розмовами, я використав для того, щоб поінформувати патріярха про церковні справи на Україні та умовився про час нашого ділового побачення. А сі перші два побачення залишили добре вражіння, — здається, обостороннє.

На дальше побачення, що мало вже менш урочистий характер, поїхав я озброєний „до зубів” для розмови, з докладним меморіялом, щось біля сотні сторін, в грецькому перекладі та в каліграфічному оформленні мого драгомана Спафариса.

Одразу ж довелося мені стикнутися практично із своєрідною східньою дипломатією, з досить наївним старанням прикрити та заховати те, що з очевидністю наверх виступало. До справи визнання української автокефалії, треба признати, входили і деякі формальні перешкоди, але їх не трудно було б перебороти, коли б не одна головна причина, яку мої контраґенти намагалися приховати. Найбільш непокоїла та здержувала їх думка, що нині пошматований та знесилений колишній російський велетень може відродитися та тяжко помститися за порушення його інтересів, — а визнання автокефальности за одною з частин колишньої російської церкви, безперечно, уважалося б за таке порушення. Се ж була лише половина 1919 p., коли вигляди на перемогу української армії видавалися дуже проблєматичними, особливо у специфічному тутешньому освітленні на тлі тої добровольчої бравади, яку саме в Царгороді розвивали представники Добрармії, всемірно підпомагані — і словом, і ділом — з боку переможних союзників. Тож нічого не було дивного в тому, що новітні візантійці держалися своєї традиційної тактики вичікування, щоб дати певнішу відповідь, коли справа вже стане ясною.

Ще більш, ніж добровольці світські, розвивали в Царгороді протиукраїнську акцію, так би мовити, добровольці духовні. Тут скупчилися головніші чорні представники українського клиру. Опинились у Царгороді, по свойому роспаношеному перебуванні за гетьманської влади у Київі, митр. Платон одеський, протоєрей Ф. Титов, архиєп. кишеневський Анастасій, викарій київський Никодим та — головно — б. митрополит київський Антоній (Храповицький) і архиєп. волинський Євлогій (Богословський). З поодинокими особами того духовного товариства були у мене прикрі порахунки з Київа, а почасти навіть ще з Петербургу, тож не диво, що вони, крім свого несприятливого відношення до справи української автокефалії, мали ще й спеціяльні приводи ставитись вороже і до того, хто діяв у тій справі в Царгороді.

З митр. Антонієм, про якого яскраво-реакційну діяльність доводилось мені не раз писати ще до революції, була мені нагода близько стикнутися в Київі, коли, наприкінці доби гетьманату, прийняв я, з вибору Українського Національного Союзу, портфель міністра культів. В іншому місці оповім про діяльність сеї духовної особи на становищі митрополита київського, особливо в часі Всеукраїнського Церковного Собору, якого був він, з свого становища, головою.

Під час повстання Директорії той собор видав відозву до населення України з закликом поборювати повстання, а з приходом до Київа Директорії майже всі єпископи, під відозвою підписані, розбіглися з Київа. Мужньо повелися, не підписавши відозви чи просто залишившися в Київі, лише кілька ієрархів — між іншим єп. Юрій Ярошевський (пізніше митрополит Православної Церкви в Польщі), архиєп. катеринославський Агапіт Вишнівський (мій колєґа по академії), єп. кремянецький Діонисій Валединський (наступник митр. Юрія, нинішній голова Православної Церкви в Польщі), якому, в якості „президента єпископської контори”, єпископи, учасники собору, передали всі соборні справи.

Митр. Антонія та архиєп. Євлогія за політичне протидержавне поступовання було, з приходом Директорії до Київа, арештовано, і начальник осадного корпусу полк. Є. Коновалець мав їх розстріляти. Довідавшись про се, я ледве зміг переконати його, щоб він не оповивав сі особи авреолою мучеництва. Замість розстрілу, щоб унеможливити їх шкідливу діяльність, вивезено їх до Галичини, де приміщено в бучацькому уніятському манастирі. В тому полоні поводилося їм, очевидно, не зле, бо як лише оселились вони в Бучачі, зараз звернулися до єп. Діонисія з дорученням, щоб він видобув у мене (тодішнього, за часу Директорії, комісара в культових справах) наказ послати їм антимінс, архиєрейські шати та архиєрейський хор для одправування архиєрейської служби в уніятському манастирі. Я задовольнив тільки перше прохання — дозволив послати з ієромонахом антимінс (антимінс може перевозити, на грудях, особа ієрархічної гідности), що ж до інших прохань, то порадив, що коли їм ходить не про маніфестаційні урочистості в інославному манастирі, а про задоволення релігійної потреби, то один з них може відправляти службу за ієрея, другий — за четця. Видно, се дуже не подобалось обом ієрархам, бо, коли вони виїхали з Бучача (митр. Андрій Шептицький дав їм для того матеріяльні й технічні можливості) та прибули до Царгороду, то тут, ніби помщаючись за позбавлення мученицької авреоли, розвинули гостру акцію проти мене в колах добровольчих (з сими останніми більшість ієрархів були звязані за часу свого перебування, до виїзду на еміграцію, в районі ділання Добрармії) та у Фанарі. Про ту акцію оповів мені архиєп. Олексій Дородницин, що також прибув до Царгороду, зокрема ж про виступ обох ієрархів у патріярхаті дістав я повідомлення від locumtenens'а, який спеціяльно прислав до мене секретаря синоду оповістити мені про авдієнцію ієрархів у патріярхаті, — про те, що вони йому говорили та що він одповів їм. Привітальну промову од себе та од архиєп. Євлогія почав митр. Антоній виразами задоволення, що їм довелося побувати в старому осідку візантійського патріярхату, але разом з тим відчули вони тяжке огірчення, довідавшись, що патріярхія провадить зносини з таким ворогом православної церкви, як тутешній український посол, що починив не мало лиха св. церкві та заслуговує за те зовсім іншого відношення. Вони надіються, що сю помилку буде, в інтересах церкви, виправлено та до огорожі церковної не приступить вовк у овечій шкурі. На се патріярх одповів, що досі поступовання вселенського патріярхату не давало приводу для закидів щодо поступовання в справах віри й церкви, а що, зокрема, до нинішнього українського посла, то йому, патріярхові, мало доводилось бачить людей, в такій мірі відданих інтересам церкви. Отже з братерською любовю радить він своїм дорогим о Христі гостям уважливо переглянути свою оцінку церковного успособлення особи посла, то чи не переконаються тоді вони, що їх теперішня
Locumtenens Патріяршого Трону Митрополит Доротей.
оцінка не відповідає дійсності, а тим самим уникнуто буде мильне упередження, в інтересах правди та користи для церкви.

Митрополит Платон так само роспускав про мене усякі лихі плітки. Ще в Київі, коли відвідав він мене в міністерстві, я дав йому зрозуміти, що у мене єсть писаний його рукою ориґінал відозви проти Директорії. Того ж дня зник він з Київа, впросившися до купе одного чужоземного дипломата, що виїздив з Київа до Одеси; з ним виїхав його сподвижник щодо виступів проти церковного визволення України протоєрей Ф. Титов разом з своїми двома синами — добровольчими офіцерами, що перебралися в чернецькі підрясники, удаючи з себе келейників обох духовних осіб. З Одеси, що була тоді в руках добровольців, які порядкували тут під охороною антантського війська, митр. Платон розказував та росписував несотворені речі про українські „звірства”. Український посол в Атенах, Ф. П. Матушевський, пізніше повідомляв мене про лист митр. Платона до атенського митрополита, в якому листі оповідалося, що з бороди та з голови митр. Антонія, з наказу української влади, вищіпано по одному волоскові усю ростинність, аби тим сплюгавити православну його ієрархічну гідність до вигляду католицького ксьондза. То вже лехко уявити, що сей недостойний ієрарх росповідав особисто, опинившися у сприятливій добровольчій атмосфері в Царгороді.

Всі ці рештки старого синодального режиму, натискаючи на патріярхат, не могли врешті не впливати на його, бо се були в більшій чи менчій мірі чолові та колись впливові особи того колишнього режиму, могли й відзискати своє колишнє значіння, як що б зруйнована Росія прийшла знову до свого попереднього стану. Як скажу про се далій, патріярхат навіть обмовився щодо своїх побоювань на випадок такого обороту подій. Тому, головно, він і здержувався визнати автокефальність української церкви, хоч, як мав я певні підстави переконатись, засадничо не був він противний тому визнанню. Думаю, що мені таки удалося своїми інформаціями в церковній справі належно освітлити перебіг тої справи в минулому і довести, що підпорядкування московському патріярхові української церкви, яка до того була в юрисдикції царгородського патріярха, було неправним та з засадничого погляду неоправданим насильством. Вже за пять літ пізніше, в томосі про визнання автокефальности Православної Церкви в Польщі, константинопільський патріярх арґументував правність сього визнання тим, що підпорядкування української церкви московському патріярхові р. 1685 доконано способом неправним.

Прихід до Царгороду союзної влади додав ще одну обставину, яка стала для Фанару формальним приводом для зволікання в справі, що її мав він вирішити. Негайно ж, як прийшли союзники, дотеперішнього патріярха Германа, за його „германофільство”, усунуто з патріяршого становища, — він мешкав нечинний на одному з островів біля Царгороду, а заступав його тимчасово, як за стану міжпатріяршого, містоблюститель locumtenens. Се давало формальний привід покликатись на відсутність голови церкви, що уповажнений був би до такої важливої чинности, як визнання автокефалії даної церкви. Привід се був ледве чи слушний, бо, як мені було відомо, полагодження і дуже важливих справ у патріярхаті не припинялося та й фактично не могло припинятися, бо з огляду на тодішню ситуацію трудно було передбачити, коли можна буде приступити до вибору нового патріярха. Але сим формальним приводом було зручно оперувати, мотивуючи затяжку в справі визнання.

Посвята на портреті locumtenens'а Митрополита Доротея.
Всі ці обставини, разом узяті, творили глуху стіну, об яку розбивалася справа визнання української автокефалії, цілком вільна од яких будь закидів з погляду правного. До того ж міг я відвідувати Фанар не часто, бо з того стався великий розголос у дуже падкому на ріжні плітки Царгороді, а з кол турецького міністерства закордонних справ мені, вже по других відвідинах Фанару, посередньо закидали щодо моїх зносин з представниками грецького елєменту в Туреччині. Саме тоді той елємент, під антантською протекцією, дуже підняв голову, реваншуючи себе за кількасотлітнє підяремне положення. Греки претендували на Смирну з широкими околицями і вже впровадили туди досить численне військо. Претензії ті сягали й ширше, — патріярх їздив у автомобілі, оздобленому традиційним візантійським гербом. Коли взагалі тоді співалося над „хорою людиною” похоронні пісні, то голос грецький звучав у тому хорі ледве чи не найвиразніше. Тому, побувавши двічі у Фанарі, я пізніше обмежувався посиланням туди свого драгомана-грека, або приїздили до мене секретар синоду та секретар патріярхату, що вже не мало належного ні вражіння, ні значіння.

В результаті сих посередніх пертрактацій дістав я з патріярхату такий проект листа до українського правительства (на імя премєра) в справі визнання автокефалії:

„Святий Синод Великої Константинопільської церкви, у відповідь на лист з 15 січня 1919 р., насамперед висловлює українському урядові та через нього благочестивому українському народові свою гарячу любов та матірне співчуття з приводу всіх страждань, яких дізнав він за часу світової війни. Маємо віддати подяку для Милосердного та Всесильного Господа нашого Іісуса Христа, що заховав український народ цілим, непошкодженим та вільнім від усякого лихого впливу.

„Приступаючи затим до головного бажання Вашої Ексцеленції, св. Синод не може чинити інакше, як у згоді з неложним голосом історії, а саме з тим, що Україна довгі літа була з погляду церковного незалежна та що через несприятливі обставини її пізніше, р. 1685, підпорядковано московській церкві, а тому як рішення українського народу повернути свою незалежність, так і належне бажання Вашої Ексцеленції не позбавлені підстав історичних та канонічних.

„Св. Синод уважав би, що з сього погляду не має перешкод для того, щоб він погодився з так твердо уґрунтованим проханням, коли б лише сприяли тому і необхідні в таких справах канонічні форми, які до сього часу конечне додержуються. За такі уважається, по-перше, незалежність, по-друге, прохання української влади та церкви в даній справі до тої церкви, од якої так чи інакше вона залежала, та, по-третє, наявність вселенського патріярха, необхідна для того, щоб наступний акт здобув відповідний авторитет для себе.

„Відсутність якраз трьох означених канонічних обставин перешкоджає тому, щоб св. Синод погодився на заявлене бажання, хоч воно і правильне, і справедливе.

„Коли Ваша Ексцеленція погодитесь ще який час пождати обрання патріярха, св. Синод уважає, що наступили б сприятливі обставини для дотримання вгорі означених, нині відсутніх, форм, які вповні та твердо задовольнили б всі Ваші побажання.

„З тою непохитною надією св. Синод з любовю звертається до возлюблених та благочестивих чад Української Церкви, як мати вітає і дякує їх за синовні їх почуття та радить їм, щоб до часу, коли Господь завершить відновлювану будівлю, тверді стояли, обєднані вірою, любовию та надією, закриваючи вуха на спокусливу проповідь інославної пропаганди, підлягаючи тим, кому доля призначила честь та відповідальність управляти та провадити ними з реліґійно-церковного та всякого іншого погляду. Благодать Господа та мир і благословенство най будуть багаті та невичерпані на Вашій Ексцеленції і на всьому благочестивому українському народові”.

З сього проекту видно, що аґітація російських архиєрів таки позначила свій вплив на фанарських чинниках — аж до такої міри, що патріярхат, переводячи пертрактації з послом визнаної Високою Портою держави, не був певний щодо її незалежности. Сю перешкоду одразу ж було збито, і з Фанару просили вибачити за таке, що не знати як ускочило до проекту, непорозуміння. Складніша була справа з умовою щодо згоди на автокефальність з боку тої церкви, од якої нова церква одділялася. Царгородський патріярхат якраз постійно виявляв свій спротив проти такого відділення, і всі церкви, що виходили зпід його юрисдикції, осягали сього силою факту та вже пізніше діставали визнання. Тому переборювати сей дуже дражливий для грецького патріярхату аргумент було особливо трудно, бо тут торкалося болючого місця, а за такої умови безсильні стають найбільш переконливі аргументи.

В дійсності ж, з погляду річевого і формального, якраз цей аргумент ніколи не діставав чинности, а, навпаки, завше був порушуваний практикою церковного життя. Факти життя наочно ствердили, що автокефальність — це річ не лише звичайного людського права, але й звязано її в дійсності з надто нехристіянськими проявами людської натури. Теоретично — нормальна вимога канонічна в цім випадку та, щоб церковна незалежність відбувалася по взаємній згоді — на основі спільности церковних інтересів та взаємної христіянської любови. Але ця ідеальна форма вирішення справи автокефальности, як вираз звязку любови між христіянськими церквами, звичайно не знаходить собі грунту в подіях церковного життя. Звичайна засада людських відносин, засада не альтруїстична, просякла і міжцерковні відносини, а тому усамостійнення церков відбувалося не з добровільної згоди, а ставало наслідком вже конечної необхідности в результаті довгого та впертого опору. Річ у тому, що через усамостійнення певних церковних територій попередня церковна адміністрація цих територій, розуміється, позбавлялася деяких вигод, головним чином, матеріяльних, і цей неідеальний мотив звичайно спонукує заінтересовану церковну владу виявляти дуже рішучий чи й непримиримий опір стремлінням церковної емансипації. В момент найбільшого загострення боротьби на цій точці східні патріярхи на соборі в Царгороді 1872 року навіть оголосили, всупереч всім традиціям православної церкви, постанову, що в засаді осуджують національно-емансипаційні змагання церковні та одлучають од церкви тих, хто виявляв би такі стремління. Константинопільський патріярх одмовився визнати автокефальність навіть одноплемінної церкви — в Грецькім королівстві — і примирився з таким визнанням лише через 20 літ, коли не примиритися з довершеним та усталеним фактом вже не можна було. Ще більш різкий опір виявила Царгородська патріярхія довершеним без її згоди автокефаліям церков сербської та румунської. На грунті тієї незгоди вже скоро сто літ перервано зносини між церквами болгарською та царгородським патріярхатом, що й досі не може примиритися з автокефальністю болгарської церкви, яка складала колись частину його території. Церква московська не схилялася визнати автокефальности православної церкви в Польщі, змагалася у свій час, яко мога, повузшити і без того вузьку автономію української церкви, витворену московським єпископатом на Україні, та, розуміється, ніколи не визнає автокефальности української церкви.

Це факти, що свідчать про очевидну фактичну неможливість переведення автокефальности церкви, коли б конечною умовою того переведення була згода метропольної влади тої території, з якої нова церква вилучається. Тут діють інтереси самого людського порядку, і всі заперечення в даному випадку не мають за собою не лише формальної (церковно-правної чи державно-правної), але навіть простої моральної рації. Змагання й боротьба провадяться тут на тому ж грунті, як і при вилученні політичних державних новотворів, — тож натурально, що й засоби остаточного висліду тої боротьби мусять бути відповідні — реальне відношення сил та фактична можливість. На такому — і лише на такому — грунті вирішалася справа автокефалії на протязі останніх майже тисячі літ.

Пересправи щодо сеї дражливої точки не приводили до порозуміння, навіть — навпаки — мали наслідком фактичну перерву, з мого боку, зносин з Фанаром. Раніше я щонеділі їздив на Службу Божу до патріяршої церкви, де мене патріярші каваси, розштовхуючи народ, звичайно провадили на почесне місце, на солеї біля північних дверей вівтаря, на очах у всього народу. Патріярх в часі служби, і — бувало — не раз, висилав мене запитати, чи зручно стояти мені, а по службі давав проскуру, а я свого боку, коли до мене підходили в часі служби з тацою, виявляв традиційну щедрість українського посла. А фактично перервавши пересправи, став я ходити до місцевої церкви в Терапії, де мешкав, і благодіяв на користь сеї останньої. Але така тактика не мала впливу на моїх контраґентів, вправних спадкоємців візантійських традицій, що полягали головно на затяганні та очікуванні. Навіть було видно, що се йде їм на руку, одтягаючи вирішення справи до більш слушного часу. А загальне положення наше тим часом все гіршало та за тих обставин вже наближався час мого одїзду з Царгороду. Довелося відновити зносини. Зробив я візиту деркоському митрополитові, що жив, як і я, в Терапії, та дав йому таку суму „на
Перша сторінка брошури, в грецькій мові, в справі автокефалії Української Церкви.
молитви”, що він одразу запитав: „що я маю за се зробити”? Я плутано пояснив йому, що мене прикро вражає поступовання відповідальних ієрархічних чинників, і, як син церкви, я просто хочу мати спільність з грецьким ієрархом, близьким сусідою якого доля щасливо мене поставила. За кілька день приїхав до мене секретар синоду, і перемовини відновлено.

Врешті умовлено, що з тексту відповіди усунено буде точку про конечність згоди з боку російської церкви, бо ся остання підпорядкувала собі українську церкву ґвалтом, так само як ґвалтом, через політичних турецьких чинників, змусила патріярхію той акт визнати; тому патріярхія не має той акт виправдувати своєю обороною окупаційного права російської церкви. Включити до тексту відповіди благословенство українській церкві фанарські синодали одмовилися, бо се вже було б укритим визнанням тої церкви.

Остаточно зредагований текст відповіди привіз мені вже сам locumtenens. І голос, і руки його дріжали, коли він читав мені той текст, — видно, дуже та справа в уяві синодальних політиків комплікувалася та надто обережно старалися вони проплисти в ній між Сцілою та Харибдою. Не було ради: ліпшої відповіди, як се було очевидним, дістати тоді не можна було, — то треба було брати бодай компромісову, що могла б стати вихідною точкою для пересправ за більш сприятливих обставин. Я погодився, ми поцілувались, з сльозами на очах старий ієрарх висловив задоволення й подяку, що не дійшло вкінці до небажаного конфлікту.

Відповідь була така:

„У відповідь на послання Вашої Ексцеленції з 15 січня 1919 р. маємо за шану, згідно з синодальною постановою, повідомити Вас:

„Як ми вже устно свого часу повідомляли Його Ексцеленцію возлюбленого нами п. О. Лотоцького, обміркування та винесення остаточного рішення щодо висловленого у посланні Вашому бажання стає нині неможливим з причин канонічних з огляду на вакантність патріяршої катедри.

„Подаючи сю відповідь з великою любовю, користуємося випадком висловити гарячу прихильність Матері Церкви до благочестивого українського народу, а також тверду нашу надію, що як він, так і поставлене над ним високе правительство стоятимуть і далій міцно в батьківській православній вірі, ждучи з цілковитою певністю здійснення свого бажання згідно з священими канонами та правилами.

„Передаючи при сій нагоді Вашій Ексцеленції та усім достойним членам правительства, як і всьому українському народові, молитвенне благословенство Матері, Великої Церкви Христової, та випрошуючи благодать Господа нашого для успіху Ваших трудів, остаюсь Вашої Високодостойної Ексцеленції пильний до Господа молитвеник та відданий

Містоблюститель Вселенського Престолу Доротей.

1920 р. Березня 9”.

Скоро по тому, склавши візиту до партріярхії, я повідомив, що тимчасово виїзжаю до уряду для полагодження необхідних справ. Містоблюститель запропонував мені, щоб зо мною їхав представник патріярхату, «аби відвідати Україну та увійти в близчі стосунки з вірними української церкви. Се було вже на прикінці березня 1920 року, за дуже тяжкого у нас положення, напередодні польсько-української умови та виправи на Київ. Везти з собою наочного свідка того положення не було ні бажаним, ні корисним. Я на сю пропозицію одповів, що приїзд представника патріярхату буде взято у нас за факт урочистий, тому потрібно до зустрічі того достойника відповідно приготуватися. З свого боку патріярх потішив мене, що коли я за місяць приїду, то, може, на святій Софії вже не буде пів-місяця. Отже не ми одні милилися у своїх надіях. Чинники ж патріярхату могли бути у своїх надіях певніші, бо покладалися на запевнення тих, що перебували в Царгороді та були певні щодо своїх вислідів, представників переможної Антанти[1].

Ми обмінялись з патріярхом портретами, і таки було видно, що лише неублагані обставини, побоювання вскочити у небезпеку, здержують чинників Фанару од того кроку, на який вони з переконання схилялися. І по моїм одїзді, коли ще моя родина на протязі трьох місяців залишалася в Царгороді, з боку патріярхату виявлялося до неї, як і взагалі до Посольства, найбільшу увагу. Особливо се виявилося на Великодні свята, що настали скоро по моїм одїзді. Патріярх прислав Посольству та моїй родині запрошення на Великодну Службу Божу, і в патріяршій церкві одведено було їм почесне місце, — моя дружина та дочка стояли напереді поруч з американським послом. По Службі патріярх запросив усіх гостей до своїх покоїв та, христосуючись і обдаровуючи їх пасхальними яйцями, сказав до моєї дружини цілу промову, що звернула увагу всіх присутніх. „В сей радісний день, — сказав він, — одно лише печалить мене, а саме — що немає тут посла великої держави українського народу, з яким вселенська церква додержувала спільности на протязі майже тисячоліття”. Сказавши при тім кілька компліментів на мою особисту адресу, закінчив він надією, що скоро зазнаємо обопільної радости побачення.

Побажання се не справдилось. З обставин, про які буде мова далій, я вже до Царгороду не повернувся. Але добрі відносини з чинниками патріярхії продовжувались і з боку Посольства, на чолі якого по моїм від'їзді залишився в якості повноважного міністра б. радник Посольства кн. Я. Токаржевський-Карашевич, і з боку мого та моєї родини. Зокрема добрі, навіть теплі у нас стосунки усталилися і з уже згадуваним секретарем Синоду (меґас хартофілакс) архим. Діонисієм. Вже й пізніше, коли з відомих загальних обставин царгородське Посольство перестало існувати, архим. Діонисій, витаючи мене з приводу шлюбу п. Токаржевського-Карашевича з моєю дочкою Оксаною, просив мене подати відомості про стан церковної справи на Україні. У мене заховалася моя відповідь, яку подаю тут[2]. Але час минав, змінялися люде на становищах у патріярхаті, а загальні для нас обставини не змінялися на ліпше. Наступив новий антракт в зносинах між Україною та Вселенським Патріярхатом — до часу, коли знову ударить дзвін українського визволення.


  1. Оскільки взагалі не легко мати діло з фанарськими чинниками, навіть за ліпших, ніж були у мене, політичних обставин, можуть дати уяву отсі рядки з спогадів польського посла в Царгороді В. Барановського, який пізніш за мене провадив тут справу визнання патріярхатом автокефалії православної церкви в Польщі:
    „W sprawie uznania autokefalii cerkwi prawosławnej w Polsce, którą z wielką trudnością przychodziło mi przeprowadzać u upartego, ambitnego patriarchy konstantynopolskiego Melitiosa, chcącego podporządkować ją Konstantynopolowi, zapytałem Komendanta czy nie uważałby za możliwe pójść w tej mierze na koncesję, co mogło by korzystnie odwrócić raz na zawsze naszych prawosławnych od Moskwy. Piłsudski jak najkategoryczniej żądał samodzielności cerkwi prawosławnej i w razie dalszego sporu polecił przerwać pertraktacje. O innych środkach przekonania kazał mówić z min. Narutowiczem” (Władysław Baranowski. Rozmowy z Piłsudskim. „Niepodległość”, 1938 r, tom XVIII, zeszet I. str. 52—3).
  2. »Ваше Високопреподобіє,

    «Сердечно дякую за Ваш привіт. Разом з тим Ви звертаєтеся до мене за поясненням в справі, яка для мене дуже дорога і болюча. З найбільшою охотою відповідаю Вам.

    »Я не раз мав нагоду звертати увагу Вашу і Найсвятійшого Патріярха на те, що Українська Церква має непобориму волю до церковної самостійности (автокефалії). Домагання се фактично вже й переведено в життя, бо без того було б неможливе саме життя релігійно-церковне українського народу. Ви знаєте, що за старої московської системи цезаро-папізму московський уряд призначав єпископами на Україну в політичних цілях лише москалів або таких українців, що цілковито додержували московської політики. Отже коли увесь народ взявся до боротьби за своє національне, а в тім і церковне визволення, то у його не стало свого національного єпископату. Ви бачили й бачите в Константинополі тих князів церкви з України, які увесь час були московською політичною зброєю на Україні та які й тепер дишуть невгасимою ненавистю до визвольних змагань української пастви — однаково як у ділянці політичній, так і з церковній. Та, слава Господу Богу, духове життя українського народу не угасло в нинішніх тяжких обставинах: він не перестає боротися як проти політичної й соціяльної неволі большевиків, так і проти неволі церковної, яку несуть йому московські церковні політикане в єпископських митрах та яка загрожує йому великим духовим занепадом.

    »В своїй визвольній церковній боротьбі український народ не бачить нізвідки моральної піддержки, навіть від своєї колишньої Матері-Церкви Вселенської. На протязі мало не року я з найбільшим старанням заходився довести Вселенській Патріярхії всю правду нашої визвольної боротьби та прихилити Патріярхат до моральної нам допомоги. Пригадайте, В. В., наші з Вами особисті розмови, якими Ви часто робили мені приємність, і мої бесіди з Найсв. Патріярхом, що провадилися звичайно у Вашій присутності. Але мушу з прикрістю констатувати, що, не вважаючи на особисту щиру прихильність, яку бачив я у Найсв. Патріарха і у Вас, моя Рідна Церква не дістала від своєї колишньої Матері і найменчої моральної допомоги та залишена на свої власні сили у найтяжчих обставинах. Мотиви сутоформальні та, на жаль, міркування суто-політичні (пригадайте протоколи відомої Вам синодальної комісії) брали верх над живими інтересами релігійно-церковного життя 40-міліонового народу. І Ваш покірний слуга, вірний паладин Вселенської Церкви, примушений був понести найсумніший обовязок — повідомити про се тих хто з такою вірою і надією звертав очі свої, по живій традиції, на Вселенську Патріярхію.

    »Проте народ наш знайшов у собі сили провадити свою визвольну релігійно-церковну боротьбу і без усякої сторонньої допомоги, покладаючись тільки на свої сили та на свої засоби. Але оскільки паства та священство стали у нас найсильнішим засобом визвольної боротьби, остільки ж єпископат, як було сказано, стояв і стоїть на перешкоді тим змаганням та провадить московську ідеологію свого колишнього шефа — б. київського митрополита Антонія, якого Ви мали нагоду бачити й чути в Патріярхії. Для Української Церкви стало справою самого її життя — мати свій єпископат та перейняти церковну адміністрацію до рук провідників національної церкви«.

    Оповівши затим про вибір протоєрея Василя Липківського на митрополита української церкви (за моїми тодішніми відомостями, він не прийняв на себе самого сану, а лише адміністративну посаду та виконував митрополичі адміністративні функції), я писав, що „покищо канони православної церкви на Україні ще не порушено, але чи буде так далій без потрібної та авторитетної допомоги, за се поручитись не можна. Не забувайте, В. В. що українська паства залишена тільки на свої власні сили і сама повинна вишукувати найбільш доцільні шляхи до скріплення свого найконечнішого в життьових умовах ідеалу — церковної автокефалії. В процесі боротьби можуть через конечну необхідність позначитися і такі засоби, що порушають канони церковні та можуть врешті тяжко одбитися на нашій найтіснішій церковній єдності. Се був би дуже сумний факт в нашій церковній історії, — але треба зрозуміти психолоґію пастви, що безперестанно бореться і в боротьбі знемагає. За тої психолоґії засада церковного єднання може втратити свою ідеальну цінність, як що вона залишається мертвою в найтяжчу годину, коли та засада найбільше повинна проявитися.

    »Така перспектива страшить мене остільки, що не можу потаїти її од Вас, перед яким я завше виливав всі болі моєї дорогої Матері, Української Церкви. Зважте, справді, в яких небувало трудних обставинах перебуває тепер Українська Церква, так обезкровлена і навіть обезглавлена двохсотлітньою московською неволею і жива лише надією на Єдиного Голову Церкви Господа Іісуса Христа. На Україні панує большевицький режім, ворожий релігії взагалі; усякий прояв релігії вважає він за контр-революцію та із релігією веде організовану боротьбу. Але, борючись проти релігійної засади, московський большевизм на Україні фактично бореться власне проти православної віри. Під захистом большевизму насувається із Заходу інша іновірна пропаґанда. А треба взяти на увагу, що католицька пропаґанда на Україні полекшена вже тим, що кілька міліонів українського народу (в нинішній Галичині) вже 200 літ тому у тодішніх національно-політичних обставинах одірвалися од лона православної церкви і прийняли унію з Римом (заховавши грецький обряд); що на чолі нинішньої уніятської церкви стоїть енерґійний і талановитий голова — митрополит граф Шептицький гарячий український патріот і за патріотизм свій дуже популярний в широких українських колах; що він захоплений одною мрією — увесь український народ привернути до єдности (унії) з Римом; і що серед певних кругів патріотично настроєного українського громадянства вже досить популярна думка про утворення окремої від московського православія і латинського Риму уніятської церкви, яка стала б національною українською церквою.

    »Крім того на західній частині України (головно на Волині) ширить свою пропаганду євангеличне лютеранство; підпоможені великими засобами з Америки, євангелицькі місіонери пожинають тут добрі жнива, прищіплюючи українському населенню раціоналістичний релігійний світогляд, невідповідний поглядам Східньої Церкви.

    »До таких сумних, анормальних настроїв у церковній ділянці доходить на Україні через те, що для українських патріотів немає гіршої перспективи, як повернутися знову у московське ярмо — однаково як у справах політичних, так і церковних. Коли б Ви дали собі труд відновити в своїй памяті всі ті факти які я викладав Вам у наших розмовах та які здебільшого зведені в мойому широкому меморіялі, поданому Найсв. Патріярхові, то Ви побачили б, що злука з Московською Церквою вже досить пригасила в українському народі той дух Святої Соборної Апостольської Церкви, який розвивався у нас під опікою Вселенської Церкви та який тепер знову відроджується. І не тільки в минулому, але і в нинішній час відновлена московська патріярхія ще більше провадить свою стару, шкідливу для нас, політику через свій єпископат, який став її політично-національною аґентурою на Україні. Відновлення служби Божої мовою, що була б зрозуміла народові, відновлення старих церковних українських традицій і звичаїв викликає упертий опір з боку московського єпископату на Україні, що намагається все звести до спустошених форм московського церковного життя. В. В., розуміється, уважно слідкуєте за сучасним життям московського патріярхату і мусите признати, що спілка з ним — то велика небезпека для Української Церкви. Ви знаєте, що нинішний голова московського патріярхату уступив з свого високого трону в такий час, коли його паства переживає смертельну небезпеку. Серед московської ієрархії навіть серед вищої, серед єпископів, буйно розвинувся дух большевизму і вже робляться енергійні заходи прищіпити той дух усій московській церкві. Не буде дивно що коли В. В. читатимете сього мого листа, то справи московської церкви будуть вже в руках большевицьких церковних елєментів, які ворожі до самого духа релігії, або почнеться з їх боку запекла роскладова та руйнуюча боротьба за церковну владу. На Україні, хвалити Бога, того ще немає. Там чистий дух відновленого церковно-національного життя не приймає в себе отрутної зарази московського большевизму.

    »І тепер я мушу закінчити тим, з чого почав. Московський Патріярхат натворив вже досить кривд Українській Церкві, що вважає себе дочкою Вселенської Церкви. Московська церква обманом і симонією вирвала дочку з обіймів її духовної Матері. Після того, ставши на послуги до московських цезарів, церква московська систематично угашала живий церковний дух на Україні, що розвивався під опікою Вселенських патріярхів. Коли ж Дух Божий знову оживив церковне життя на Україні та коли дочка звернула з мольбою очі до своєї Матері, а мене недостойного доля поставила передати сі мольби і я неустанно стукався в двері Вселенської Патріярхії, то двері ті так і не одчинилися і молитва не була послухана. Вселенська патріярхія заховала дипломатичну коректність своїх відносин до патріярхату московського, форму було додержано. Але чи зважили досить у Вселенському Патріярхаті, що сим актом формального умивання рук угашався дух Церкви Христової для 40-міліонового народу? Чи зважають у Патріярхаті й тепер, що лоґічний наслідок такого формального поступовання мав би бути один, а саме — прийняти печать большевицького антихриста, внести отруту в здорове тіло Церкви Христової на Україні?

    »Ні, Українська Церква знаходить у собі досить духової сили, щоб не піти тим погибельним шляхом, на який усі обставини її насильно штовхають. Правда, після сумного досвіду вже менче надій покладається на Вселенську Матір; очі вже не з мольбою на неї звертаються, а з сумом опускаються вниз. Українська церковна думка шукає відгуку у інших автокефальних православних церквах, і можливо, що її заходи не будуть такі марні, як попередні. А коли б Господь і тут уготовав для Укр. Церкви новий тернистий шлях для випробовання її віри й доброї волі, то ми й тоді не втратимо нашої віри і не зложимо нашої волі на шляху до святої цілі — автокефалії нашої Церкви в єдиній надії на Голову Церкви Господа Іісуса Христа.

    »Прошу вибачити, що лист мій затягся довше та що, може, слово моє мало гіркий присмак. Але я певен, що Ви не розгніваєтесь на мене, бо добре знаєте, що вилилося воно з почуття спільного нам інтересу — блага Церкви Христової, про яку ми радуємось і боліємо. Радість подала мені звістка Ваша, що Вселенська Патріярхія саме тепер звертає свою увагу на потреби Укр. Церкви та інших церковних організацій на терені б. Росії. Буду тішитися надією, що заходи сі найскорше дійдуть до доброго кінця во славу Святої Східньої Церкви. І я глибоко певний, що Ваша так добре відома мені прихильність до Укр. Церкви, за Вашої надзвичайної енергії, дасть найкращі плоди для св. церковної справи, а Вам самим дасть найбільше духовне задоволення та незабутню память в історії Української Автокефальної Церкви«.