Струни/Том 1/Іван Котляревський

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Струни. Том 1 під ред. Богдан Лепкий
Іван Котляревський
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Іван Котляревський.


Иван Котляревский.jpg
Іван Котляревський.

Родився 29. серпня 1769. року в Полтаві. Батько, Петро, був урядовцем у тамошньому маґістраті. Учився Іван Петрович у духовній семінарії. Ще тоді звали його «рифмачем», бо складав вірші. Скінчивши семінарійну науку (1789. р.) став домашнім учителем у панів. Тут пізнав життя, звичаї і пісні українського народу.

Року 1796. покинув учительовання і поступив на службу; зразу в Новоросійській канцелярії, а потім у війську в Сіверськім карабінерськім полку.

Року 1806 і 1807 був у поході в Молдавію та за Дунаєм, де визначився як хоробрий вояка. В рік пізніше кидає військову службу, два роки бідує, а від 1810 стає надзирателем у школі для дітий збіднілих панів у Полтаві.

Року 1812 склав козацький полк для війни з Наполеоном.

Року 1817 дано йому чин майора, 1822 іменовано членом Петербурзського товариства «любителей россійской словесности», а 1827 настановлено Котляревського «попечителем богоугодного заведенія» в Полтаві.

Поза тою урядовою працею він пильно трудиться на культурному полі: піклується коло заснування театру в Полтаві, друкує свої твори в «Українському Вістнику» та других журналах, збірає етноґрафічні матеріяли, помагає в працях українського історика Бантиш-Каменського, стає членом полтавської масонської льожі і членом біблійного товариства.

Його люблять і поважають за роботячість, образованість, за гарну, ясну, чоловіколюбну вдачу.

Року 1829 починає Котляревський нездужати, 1835 йде у відставку і тихо доживає віку у своїй власній хаті (змальованій Шевченком) у Полтаві, Іван Котляревський.

Дня 29. листопада 1838 помер Котляревський.

Року 1898 ціла Україна святкувала сотні роковини першого видання «Енеїди», найбільшого і найважніщого твору Котляревського. Иому здвигнули памятник у Полтаві і другий на гробі. Котляревського величають батьком відродженої української літератури.

Коли став Котляревський писати свою «Енеїду», — доказно годі сказати. Перші три частини цеї поеми були надруковані 1798 в Петербурзі накладом М. Парпури.

Наголовок цеї преважної книги такий: «Енеида на малороссійскій язьїкъ перелицованная И. Котляревскимъ. Часть І.» Після заголовного листка йде чистий, на якому надруковано: «Любителями малороссійскаго слова усерднѣйше посвящается».

Видавець перших трьох пісень «Енеїди», Максим Парпура, був багатим шляхтичем козацького роду. Він видав книжку Антига «Жизнь Суворова» і декілька перекладів із німецької медичної літератури. Як чоловік освічений, любитель культури, він, видно діло, захопився «Енеїдою», яка ходила по Україні в численних списках і оден із тих списків, не питаючись дозволу автора, видрукував, за що стрінув його пізніше докор з боку автора і за що його чесне імя зневажили небачні критики та історики літератури.

Нам дякувати треба Парпурі, що зробив перший крок у виданню першого українського твору, писаного чистою, гарною, народньою мовою. Крім цього Парпура, уміраючи, записав великі гроші на всілякі школи та добродійні інституції, що виключає який небудь користолюбивий намір у виданню «Енеїди».

Друге видання «Енеїди» вийшло в Петербурзі, з друкарні І. Глазунова, а третє теж у Петербурзі накладом Котляревського із значними відмінами супроти попередніх.

Опріч доданої нової четвертої частини, знаходимо там чимало перерібок у 1, 2 і З части.

Маємо цілі зівсім нові строфи.

Уривки з 5 і 6 части були друковані за життя Котляревського в періодичних видавництвах, цілуж «Енеїду», 6 пісень зладив Котляревський до друку під кінець життя; продав право видання книгареві Волохинову, але книжку надруковано що лиш 1852 року в Харкові. Це найкраще з усіх видань, яких до тепер появилося коло 30.

«Енеїда» поруч Шевченкового «Кобзаря» майбуть найпопулярніща з наших книжок.

Має вона дуже велике й широке значіння, історично-літературне, мистецьке, суспільне, політичне, граматичне, всесторонне. Котляревський змалював тут великий образ життя на Україні на переломі XVIII й XIX століття. Покликав до слова забуті традиції козацькі, гетьманські, самостійницькі. Привернув право літературне нашій рідній мові, став в обороні покривдженого простонароддя, розоблечив шкідливість чужої, накиненої з Москви культури усяких чиновників — достойників, усяких Зевесів та Нептунів, що знущалися над Україною.

Зробив це не в ліричній, ані в історичній поемі, а в травестії, ніби гумористичній, немов угадуючи, що й чужі і свої у такому кривому дзеркалі найскорше й найрадніще побачать своє обличчя.

Намір удався. Енеїду читали, сміялися, ніби над голодранцями козаками, а на ділі сміялися над собою, над своїм власним викривленим обличчям. А крізь цей сміх добувалося зітхання за колишнім власним життям, за минулою славою, добувалися зітхання до нових умов, до нового ладу.

Україна дістала в «Енеїді» перший великий літературний твір, дістала доказ, що народньою мовою можна — творити. Це угольний камінь обновленої української літератури, зразок мови, вірша, натхніння і щирого народнього патріотизму. Такою осталася «Енеїда» до нині, дарма, що на ній не пізнався Куліш, як не пізнався Бєлінский на «Кобзарі».

Другий преважний твір Котляревського, це його «Наталка Полтавка», українська оперета (в тодішньому розумінню слова), виставлена у перве 1819. року в Полтаві, в цьому театрі, котрий ставив на ноги Котляревський, розуміючи, яке велике значіння матиме театр в національному життю України. «Наталка Полтавка» це підвалина нашої сцени. У цілій нашій драматургії снується відгук цього першого справді цінного українського драматичного твору. Музику писали до неї Богацький, Єдлічка, Василев і Микола Лисенко.

З музичним опрацьованням цього останнього ставлять її ще й нині на наших театральних дошках.

Тогож таки 1819 року виставлено в Полтаві «Москаля Чарівника», гумореску на цьому самому сюжеті, на якому батько Миколи Гоголя, Василь, написав був свого «Простака».

І тут приходять до слова ті самі прінціпи (ідея рівности, реалізм, народолюбні тенденції, любов України), які скрізь проводив Котляревський у свойому житті і в творах.

Найменше популярна «Ода до князя Куракіна», масона, отже товариша Котляревського, чоловіка освіченого, ворога кріпацтва, поступовця. Звідси й симпатії нашого автора до московського князя.

Куракін, як ґенерал-ґубернатор «малороссійскій» чимало добра зробив був для нашого народу.

Инші твори Котляревського, як ось його переклади, на жаль, не видані і про них годі говорити.

Але вже одна «Енеїда» та «Наталка Полтавка», дають йому право зватися батьком обновленої української літератури, дають йому право «панувати, поки живуть люде» і певно, що «поки сонце з неба сяє, його не забудуть».


Література: Житецкій П. Енеида Котляревскаго и древнѣйшій списокъ ея і т. д., Кіевъ, 1900. Ефименко А. Котляр, въ истор. обстановкѣ., Спб., 1905. Русовъ. Какая роль «Возьного» і. т. д., «Кіевск. Стар.», 1904. Науменко. Къ 50-лѣтію со дня смерти Котл., 1888. Стешенко И. Поэзія Котл., Кіевъ, 1898. Стешенко. Котляр. авторъ «Енеида», Кіевъ, 1902. Пыпинъ и Спасовичъ. Ист. слав, лит., 1879. Петровъ. Очерки., Кіевъ, 1884. Дашкевичъ. Отзывъ, 1888. Огоновський. Іст. літ. руської. Ч. II., Львів, 1888. Коваленко. Століття «Енеїди». Л. Н. Вістник, 1898. Смаль-Стоцький. Котл. і його «Енеїда». Л. Н. Віст., 1898. Колесса О. Століття об. укр. літ., 1898. Ефремовъ. Праздникъ укр. инт., «Кіевская Ст.», 1903. Твори Івана Котляревського., Київ, 1909.